Глава 12

У вівторок зраненька Дана квапилась до дому бабусі Яна. Всю дорогу не давали спокою (як і два дні до того) і мучили питання: що вона творить? навіщо підписалася? а якщо хтось побачить її?... Та відступатися від обіцяного слова не годилося. Зрештою, вона нічого осудливого не робить і вдома буде баба Роза.

Набратися сміливості допомогли спокійно проведені вихідні. Попри побоювання, той негідник в неділю не появлявся ні на дискотеці, ні на очі, а сьогодні обіцяв чемну поведінку. Сама не розуміла чому, але вірила йому.

Стоячи перед парканом потрібного їй будинку, Дана для певності роззирнулася, перевіряючи чи немає поблизу цікавих очей, і крадькома зайшла. На подвір’ї довго не затримувалася, але встигла відмітити, що воно надзвичайно затишне. Дивно, як за стільки років свого проживання в селі досі не звернула уваги на цей момент. Хоча, якщо подумати, не так і часто вона бувала в цій частині села.

Стара дерев'яна, обмазана глиною та побілена, хатина з чорною призьбою і червоною, мабуть, ще австрійською черепицею мала охайний і доглянутий вигляд, від чого складалось враження, що збудована вона зовсім недавно. Далі по периметру йшли дерев'яні стодола й хлів, який начебто вже пустував, і збоку стидливо красувався критий колодязь. Дані нестерпно захотілося сісти на лавочці, що стояла біля вишні поряд з тою криницею. 

Особливого затишку подвір'ю додавали соковита зелена трава, яку перетинали, мов павутина, вузькі стежки від хатини до господарських будівель і мальви, які росли біля будинку й, здавалося, от-от заслонять дерев'яні вікна.

Немалу долю мальовничого затишку обійстя творили високі ясени, що росли довкола. Вони, крім своєї початкової практичної функції з поглинання вологи, несли ще й естетичну. Дерев'яні велетні створювали ефект усамітнення, відстороненості від решти світу. Хотілося всістися під одним з них, притулитися до колючої кори стовбура і просто сидіти, нікуди не поспішаючи, вдивляючись в чисту блакить неба, спостерігаючи за грою вітру з листочками та насолоджуючись багатоголосим співом пташок.

Дана підійшла до дерев'яних, помальованих синьою фарбою, дверей і несміливо постукала. Відповіді вирішила не чекати, аби не витрачати даремно час, і зайшла. 

Вона ступила до сіней, які пустували. Тут знову ж таки було чисто й охайно. Навпроти крізь вікно, біля якого стояв великий стіл, накритий квітчастою клейонкою, пробивалося вранішнє світло. Біля стіни праворуч стояла газова плита, ліворуч – лавка, на якій виструнчились два відра з водою, над якими піднімалась драбина на горище. Посередині прямокутної видовженої кімнати висіли штори – імпровізована перегородка, такий собі давній метод зонування. Біля вхідних дверей, з обох сторін, Дана побачила входи до інших кімнат. Вона інтуїтивно вирішила спробувати щастя праворуч.

Дівчина обережно відчинила двері й заглянула в кімнату. Ліворуч впала в око невелика білена пічка, біля якої стояло застелене ліжко з трьома вишитими подушками, а на стіні висів гуцульський вовняний килимок. На іншій стіні висіли ікони, зверху і знизу прикрашені вишитими рушниками. Праворуч, біля вікна за столом, сидів той, кого вона, власне, шукала і щось креслив на папері великого формату.

– Добрий ранок, – привіталася Дана неголосно і посміхнулася швидше, ніж встигла обдумати свою поведінку. Чогось картина, яка вималювалася перед нею: хлопець з татуюванням сидить за столом за кресленням в кімнаті, обвішаній вишитими рушниками, викликала мимовільну реакцію замилування.

Ян різко підвів голову. Мабуть, за роботою не почув, як вона прийшла, але, помітивши, посміхнувся у відповідь.

– Добрий ранок. Ти швидко. Думав, пізніше тебе чекати.

– Але в тому, що я прийду не сумнівався? – виклично усміхнулася йому і підійшла ближче до столу, щоб подивитися на його роботу.

– Звісно що не сумнівався, – впевнено кивнув.

– Що це ти таке тут твориш? – спитала його, роздивляючись креслення.

– Моя робота. Перепланування житлового приміщення.

– В тебе є робота? – здивувалася Дана і подивилася на нього широко розплющеними очима.

– Так. Дивно, чого це так тебе шокувало.

– Ти ж іще вчишся, – сказала, наче це достатня підстава, щоб дозволити собі байдикувати.

– Одне іншому не заважає, – м'яко посміхнувся їй у відповідь.

Дана зніяковіла від погляду усміхнених карих очей і поспішно відвела погляд до креслень.

– Ну це…, – промовила захоплено. – Ти крутий. Не маю уявлення, як ти щось тут розумієш. Це ж якась китайська грамота.

– Повір, тут нічого складного нема. Ти б теж легко навчилася.

– І все ж ти... молодець, – стояла на своєму дівчина.

Янові ця ситуація не подобалась. Він почувався незручно і досі не знав, як реагувати на похвалу. Дифірамби, які йому "співали" пасії в ліжку, хлопець до уваги не брав. Тож вирішив проігнорувати слова дівчини, а вона тим часом запропонувала:

– Ну то як, йдемо до праці? – видихнула і в бойовій готовності взялася руками в боки.

Ян посміхнувся її кумедній позі й заповзятості.

– Я б і радий, але виникла непередбачувана “обставина”, – відповів і трохи відсунувся від стола.

Дана прослідкувала за його поглядом і помітила на колінах хлопця скрученого в клубок сірого смугастого кота, який солодко спав.