Глава 12

 У вівторок зраненька Дана йшла селом в напрямку будинку бабулі Яна. Всю дорогу не давали спокою (як і всі дні до того) і мучили питання: що вона творить? навіщо підписалася? а якщо хтось побачить її?... Та відступатися від обіцяного слова не хотілося. Зрештою, вона нічого такого не робить і вдома буде баба Роза.

 Набратися сміливості допомогли спокійно проведені вихідні. Попри побоювання, того паскудника не було на дискотеці ні в суботу, ні в неділю, а сьогодні він обіцяв чемну поведінку. Сама не могла зрозуміти чому, але вірила йому.

 Стоячи перед парканом потрібного їй будинку, Дана для певності роззирнулася, щоб перевірити чи немає поблизу цікавих очей, і зайшла. Вона довго не затримувалася на подвір'ї, але встигла відмітити, що воно було надзвичайно затишним. Дивно, як за стільки років свого проживання в селі досі не звернула уваги на цей момент. Хоча, якщо подумати, не так і часто вона бувала в цій частині села.

 Стара дерев'яна, обмазана глиною та побілена хатина з чорною призьбою і червоною, мабуть ще австрійською, черепицею мала охайний і доглянутий вигляд від чого складалось враження, що збудована вона зовсім недавно. Далі по периметру йшли дерев'яні стодола і хлів, який, здавалося, вже пустував, і збоку стидливо красувався критий колодязь. Дані нестерпно захотілося сісти на лавочці, що стояла біля вишні поряд з тою криницею. 

 Особливого затишку подвір'ю додавали соковита зелена трава, яку перетинали, мов павутина, вузькі стежки, що вели від хатини до господарських будівель і мальви, які росли біля будинку і, скидалося, от-от заслонять дерев'яні вікна.

 Немалу долю мальовничому затишку обійстя додавали високі ясени, що росли довкола. Вони, крім своєї початкової практичної функції, несли ще й естетичну. Дерев'яні велетні створювали ефект усамітнення, відстороненості від решти світу. Хотілося всістися під одним з них, притулитися до колючої кори стовбура і просто сидіти, нікуди не поспішаючи, вдивляючись в чисту голубизну неба, спостерігати за грою вітру з листочками та насолоджуватися багатоголосим співом пташок.

 Дана підійшла до дерев'яних, помальованих синьою фарбою дверей і постукала. Відповіді вирішила не чекати, щоб не витрачати даремно час, і зайшла. Вона ступила до сіней, де нікого не було. Тут знову ж таки було чисто і охайно. В протилежній стороні кімнати крізь вікно, біля якого стояв стіл, пробивалося денне світло. По обидва боки були газова плита і лавка, на якій стояли два відра з водою, над якими піднімалась драбина на горище. Посеред прямокутної, видовженої кімнати висіли штори - імпровізована перегородка, такий собі давній метод зонування. Біля вхідних дверей по обидва боки Дана побачила входи до інших кімнат. Вона інтуїтивно вирішила спробувати щастя з правого боку.

 Дівчина обережно відчинила двері і заглянула в кімнату. Зліва там кинулася в очі невелика білена пічка, біля якої стояло ліжко та на стіні висів гуцульський вовняний килимок. На іншій стіні висіли ікони зверху і знизу прикрашені вишитими рушниками. З правого боку біля вікна за столом сидів той, кого вона, власне, шукала і щось креслив на папері великого формату.

 - Доброго ранку, - привіталася вона і посміхнулася швидше ніж встигла обдумати свою поведінку.

 Чогось картина, яка вималювалася перед нею: хлопець з татуюванням сидить за столом за кресленням в кімнаті обвішаній вишитими рушниками, викликала мимовільну реакцію замилування.

 Ян різко підвів голову. Мабуть, за роботою не почув, як вона прийшла, але, помітивши, посміхнувся у відповідь.

 - Добрий ранок. Ти швидко. Думав пізніше тебе чекати.

 - Але в тому, що я прийду не сумнівався? - виклично посміхнулася йому і підійшла ближче до столу, щоб подивитися на його роботу.

 - Звісно, що не сумнівався, - впевнено відповів.

 - Що це ти таке тут твориш? - спитала його, роздивляючись креслення.

 - Моя робота. Перепланування житлового приміщення.

 - В тебе є робота? - здивувалася Дана і подивилася на нього широко розплющеними очима.

 - Так. Дивно, чого це так тебе шокувало.

 - Ти ж іще вчишся, - сказала, наче це було достатньою підставою, щоб дозволити собі байдикувати.

 - Одне іншому не заважає, - м'яко посміхнувся їй у відповідь.

 Дана зніяковіла від погляду його усміхнених очей і поспішно відвела погляд до креслень.

 - Ну це... - заговорила захоплено, - ти крутий. Не маю уявлення, як ти щось тут розумієш. Це ж якась китайська грамота.

 - Повір, тут нічого складного нема. Ти б теж легко навчилася.

 - І все ж ти... молодець, - стояла на своєму дівчина.

 Янові ця ситуація не дуже подобалась. Він досі не знав як реагувати на похвалу. Дифірамби, які йому "співали" його пасії в ліжку, він до уваги не брав. Ян вирішив проігнорувати слова дівчини, а вона тим часом знову заговорила.

 - Ну то як, ідемо до праці? - видихнула і в бойовій готовності взялася руками в боки.

 Ян посміхнувся її кумедній позі і заповзятості.

 - Я б і радий, але виникла непередбачувана обставина, - відповів і трохи відсунувся від стола.

 Дана прослідкувала за його поглядом і побачила на колінах хлопця скрученого в клубок сірого в полоску кота, який солодко спав.

 - О, це проблема непереборної сили, - засміялася вона. - Я тоді піду. Іншим разом домовимось.

 Та киця сама вирішила "проблемку". Коли Ян порухався, відсуваючись, вона підняла свою сонну голову і хмуро подивилася на недостойних осіб, які посміли перервати її відпочинок.

 В цей час з сіней долинув голос баби Рози:

 - Ян, з ким ти там говориш? - зайшла перевальцем до кімнати літня жінка з добродушним та всім в зморшках обличчям і, побачивши Дану, спитала. - Ти та дівчина, що має білити хату?

 Дана ствердно кивнула.

 - Ой, дякую тобі дитино. Я вже сама не можу так як колись. Ой, як я працювала було, але роки вже не ті. Я й не думала, що він таке задумав. Я лиш раз сказала... - не договорила жінка, бо Ян перебив.

 - Бабуля, давай починати. Роботи багато, - він взяв з колін кота і переклав його на ліжко.