Глава 9

– Що ти тут робиш? – Дана намагалася вкласти у голос всю злість, що зараз відчувала, але виходило поганенько. Легкий переляк разом із відчуттям збентеження від близької присутності хлопця не давали можливості проявити своє невдоволення в бажаній мірі.

– Я уже казав тобі, – він вийшов з тіні на освітлену місяцем частину подвір'я і зупинився навпроти дівчини.

Дана, черпаючи сили в праведній злості, підняла голову догори й задивилась на його темний силует. Подумки подякувала ночі за те, що не може бачити карих очей і, відповідно, не потрапить під їх гіпнотизуючий вплив.

– Нічого я тобі не винна. Йди геть, – гнівно кинула йому.

– Я так не думаю, – почута поблажливий смішок. – Я хочу отримати те, що належить мені.

Ян підійшов ближче, майже впритул до дівчини й вона інтуїтивно сильніше притислася до стіни. В душі піднімалася паніка розміром з торнадо. Дана зрозуміла, що зарано зраділа від факту, що не бачить його погляду. Вона забула про вплив магнетичної чоловічої аури, яка вже поглинала її. Тіло відмовлялось слухатись і відштовхнути Яна. Він неспішно нахилився й опинився катастрофічно близько до її обличчя. В ніс вдарив запах сигаретного диму, який Дана терпіти не могла. Вона шарпнула голову вбік.

– Відійди від мене. Терпіти не можу сигаретного запаху, – прошипіла.

Дана сіпнулася в сторону, щоб вирватися з зони його досяжності та сховатися за дверима дому, але несподівано його рука перегородила їй дорогу. Він сперся об стіну біля її голови, не дозволяючи пройти. Дівчина не встигла нічого подумати чи сказати, як він нахилився до її вуха, обдаючи шию гарячим диханням і провокуючи нестерпні слабкість та тремтіння.

– Ти винна мені поцілунок, Оленятко, – тихо, але непохитно проговорив він, посилаючи тілом електричні розряди, що проймали до кінчиків пальців.

Ян неспішно відштовхнувся від стіни та, відірвавши від Дани важкий погляд, пішов геть, залишаючи її на самоті з бентежними відчуттями та аритмією. Через кілька хвилин тупого споглядання темряви в голові врешті вдалося виловити здорову думку, що пора заходити в будинок. Одразу, на ще непевних ногах, так і зробила.

Поволі прийшли роздратування на того самовпевненого придурка, але ще більше – на себе. Не давалася розумінню власна неадекватна реакція на його близькість. Вона боялася його? Так. Не через страх, що він може заподіяти їй якусь кривду. Ні. Вона боялася невідомих досі й, поки що слабо контрольованих, своїх відчуттів. Лячно було думати, що б могло статися, якби він не курив…

***

Наступні кілька днів Дана, помимо звичних домашньо-господарських справ, займалася ще й тим, що старалася не думати про те, що мало не дозволила поцілувати себе одному пройдисвіту. Ганьба їй! Він того не вартий. Свій перший поцілунок вона береже для когось такого, як Андрій, а найкращий варіант – якраз для нього самого. Верх ідіотизму дозволити цілувати себе придуркові, який на додачу не вірить в кохання і хоче просто скористатися нею.

В середу Дана запланувала піти в поле й обробити картоплю. Мама днями телефонувала і запитувала, чи вони з Уляною дають ради з господарством, тож потрібно виправдовувати свої запевнення, що все під контролем. 

Проте зранку, в середу, Дані довелося самій йти до ненависної картоплі. Сестра напередодні тільки те і робила, що відмовлялася від нормальної їжі, надаючи перевагу солодощам та недостиглим яблукам. В результаті отримала розлад шлунка. Зранку почувалася значно краще, та все ж Дана вирішила не мучити сестру і не змушувала ту іти в поле.

Через пів години дівчина стояла перед грядками, які тихо ненавиділа. Взагалі вона любила працювати, але тільки не в полі, коли рядам кінця-краю не видно, а поперек, в той самий час, наче хтось пилою ріже. Дана важко зітхнула і, кинувши свої речі на сусідню грядку, стала до роботи.

Не минуло і п'ятнадцяти хвилин, як несподівано почула поряд голос, що так дратівливо бентежив.

– Дай Боже щастя, – доброзичливо привітався він.

Дівчина різко випрямилася, щиро дивуючись як його появі, так і тому факту, що він звідкись знає, як в селі в полі заведено вітатися.

– Дякую. Дай Боже і тобі, – насторожено-обережно відповіла йому і, відвернувшись, знову схилилася над кущами картоплі.

– Гарно стоїш, – в голосі чулася добродушна усмішка, але Дана зразу вирішила, що саме час працювати навприсядки. – Тобі допомогти?

Тепер залишалося вирішити, що дивніше: його поява чи його пропозиція. Дівчина повільно повернула до нього обличчя з комічно-здивованим виразом, бо ситуація скидалась на максимально підозрілу.

– З якої це радості? – буркнула відповідним тоном.

– Шкода тебе. Я так розумію, що ти тут сама на весь день зависнеш.

Дана хотіла поправити, що сама вона тут днів на два "зависне", але вирішила, що репліка немає значення і промовчала.

– А тобі яке до того діло? – продовжила насторожено допитуватися.

– Я вже говорив. Чого ти так любиш перепитувати?

– В моєму роду були жирафи, – в'їдливо кинула. 

Ян розсміявся: щиро, добродушно, по-хлопчачому. Ну що ж, доведеться миритися з іще одним фактом: в нього приємний і заразний сміх. Дана зловила себе на думці, що теж посміхається. Чарівник клятий!