Глава 4

– Хлопці, а хто це з вами був? – несподівано поцікавилась Іра, чим немало здивувала Дану.

Дівчина собі думала, що загадковий незнайомець занадто тихо поводився, щоб звернути на себе загальну увагу. Хоча, що це вона? Навіть якби не відчула на собі бентежний погляд – однаково помітила б присутність такого незвичного молодого чоловіка. Стоп! Може, він і не молодий зовсім? Та це мало ймовірно. Його худорлява, хоч і широкоплеча, статура виразним рельєфом бугристих м'язів на руках говорили про вік її однолітка чи біля того. Проте сила, яка відчувалась в ньому, була далека від юнацького віку. 

Дана мимоволі згадала момент, як міцна рука зігнулася в лікті та піднесла сигарету до губ. Рука, на якій м'язи від руху напружились і затверділи, що не могло приховати навіть татуювання, яке, зокрема, викликало ідіотське коливання душі. Дівчина знову змушена була диханням врівноважувати непрохану і дивну реакцію тіла на абсолютно звичну поведінку незнайомця. Вона просто дивом дивувалась самій собі, зважаючи, що ніяких об'єктивних підстав хвилюватися не бачила. Він просто подивився в її бік, як сьогодні робили ще декілька хлопців. Не більше!

За такими роздумами Дана врешті дійшла висновку, що це її уява вирішила сьогодні познущатися та підкидала дикі сценарії. Коли почула відповідь Івана на питання Іри, то її чудернацькі побоювання отримали можливість втихомиритися.

– Та це Ян – онук баби Рози. На літо приїхав.

– А-а, пригадую такого, – задумливо протягнула подруга. – Але давно він в селі не появлявся. Чого це раптом?

– Не знаю, – повів плечем Іван. – Ми не дуже розпитували, а він не настільки балакучий.

То он він хто такий... Дані смутно пригадався хлопчик, якого бачила багато років тому здалека, коли він ще приїздив з татом до бабулі. Та дівчині ніяк не вдавалося пригадати, який він на вигляд, щоб хоч приблизно уявити, які очі так уважно сьогодні вивчали її й вперше в житті викликали таке душевне збурення. В цьому занятті Дана зазнала фіаско: вона тоді мала надто мало років і це було занадто давно, тож шанси хоч щось пригадати виявилися нікчемними. Сумнівно і те, що тоді, в дитячому віці, могла уважно роздивлятися якогось хлопчиська, щоб запам'ятати риси обличчя, коли потрібно було бігти – гратися ляльками. 

Втім на душі відлягло. Дівчина вирішила, що сьогоднішнє сум'яття викликане ні чим іншим, як усвідомленням, що на неї дивиться якийсь дивний незнайомець. От і все. Якби одразу знала хто він, то таких переживань вдалось би уникнути.

Так от за своїми роздумами й не помітила, що подруга вже почала підбивати хлопців йти додому. Оскільки на сьогодні ні в кого з них трьох не було власних "планів", то всі разом проведуть Дану з Ірою до домівок.

За жартівливими й веселими суперечками молоді люди вже доходили до дому Іри. Дана в якийсь момент подумки піднесла хвалу небесам за таких чудових друзів, які змогли відволікти її від недавніх переживань. Подружка тільки збиралася прощатися, як всі п’ятеро помітили, що до них наближається хлопець. Ним виявився Андрій. Він мовчав і видавався понурим та задумливим.

– Катя не витримала твоїх поцілунків і спровадила швидше додому? – покепкував Тарас.

– Мабуть. Вона мене кинула, – глухим голосом відповів Андрій і, махнувши рукою, пустився далі своєю дорогою.

Друзі, щиро шоковані, пробували зупинити його і розпитати, що трапилось. Хлопець просто відповів, що і сам нічого не розуміє, та пішов додому. Дана та Іра спантеличено переглянулись і, не змовляючись, поспішили до Катіного дому. Хлопці теж, немало зацікавлені таким поворотом подій, поспішили за ними.

Подруга відчинила дівчатам двері вже одягнена в піжаму і, щоб не турбувати розмовою домашніх, вийшла на вулицю.

– Кать, що сталося?! – прямо, але співчутливо спитала Іра.

– Нічого не сталося. Просто не можу більше брехати ні собі, ні Андрієві. Я не люблю його.

– І давно ти це зрозуміла? – допитувалася Іра.

– Це вже немає ніякого значення, – знизала плечима Катя. – Не хвилюйтеся за нас. Я нормально, а Андрій справиться.

– Блін, я не можу з цього всього. Я надто засмучена. Піду до хлопців, – важко зітхнула Іра і пішла до дороги, де чекала зацікавлена трійця.

Варто було Ірі трохи відійти, як Дана вирішила спробувати свій дар переконання (якщо таким володіла) на подрузі.

– Кать, подумай добре. Вернись до Андрія. Ви така гарна пара і, погодься, важко знайти такого хорошого хлопця, як він. Зваж все ще раз.

– Мені дивно від тебе таке чути, – хмикнула подруга.

– А що не так я сказала? Просто хвилююся за вас і дуже боляче, коли хтось страждає. Я впевнена, що ви можете помиритися. Він так тебе любить.

– А ти любиш його і що з того? Можливо, це я якраз і стою на шляху справжнього кохання.

Дана мало не подавилась слиною від несподіванки.

– Що ти таке говориш? – витиснула з себе слабкі слова.

– Та припини. Я не сліпа. Не знаю, як решта, а я помітила твої тужливі короткі погляди.

– Кать, та я і в думках не мала…, – не договорила Дана, бо подруга її перебила.

– Я розумію, не хвилюйся, – поспішила заспокоїти її коліжанка. – В нас з ним більше нічого не буде. Я намагалася себе якось переконати, але все марно. Тому шлях для тебе повністю вільний.