Пролог

 Зима цього року видалася доволі холодною. Все як і повинно бути цеї пори року: багато снігу, морозець такий, що під ногами затишно порипує, коли вечором поспішаєш додому і, коли свіжої, чистої, безхмарної ночі на небі з'являється повний місяць, все довкола блистить та мерехтить наче весільна сукня арабської принцеси. Словом, картина мальовнича.

 Ось і сьогодні, одного пізнього вечора початку лютого мороз розійшовся не на жарт. Здавалося, що стовпчик термометра опустився нижче двадцяти градусів, хоча справедливості ради потрібно сказати, що частково такі відчуття були зумовлені високою вологістю. Люди, звісно хто покинув домівку з надважливих причин, поспішали одне поперед одного втиснутися в переповнений громадський транспорт, щоб швидше дібратися до своїх теплих домівок. Вулиці поволі пустіли і освітленими дорогами Києва проїжджали тільки автомобілі і де-не-де тротуаром проходив якийсь відчайдух-сміливець із замерзлим обличчям та проклинав ту саму причину з якої йому довелося сьогодні наражати себе на небезпеку відморозити собі що-небудь.

 Та варто було виїхати за місто на кілька кілометрів - туди, де не було висоток, а розкинулись на значній відстані один від одного красиві приватні будинки - атмосфера панувала дещо інша. На перший погляд, якщо замінити двоповерхові домівки на хати-мазанки, то випадковому перехожому могло видатися, що машина часу винайдена і його просто перекинуло на зйомоки фільму "Вечори на хуторі поблизу Диканьки". Хоча тут і в просторі потрібно переміститися, але не в тому суть. Тут переважали тихі, безлюдні, затишні вулички, якими ніхто нікуди не поспішав, бо ритм життя периферії відрізнявся від мегаполісу. Забезпечені, дорослі, втомлені гамірним містом люди тікали сюди на пошуки спокійної тишини, за можливістю розслабитися і без лишніх рефлексій виховувати дітей, довозячи їх до школи на крутих Volvo, а вечором посидіти на балконі з дружиною за келихом вина споглядаючи розмірену, безмовну красу довкола. Сьогодні ж був один з тих вечорів, коли тій самій потенційній сімейній парі не вдалось би набратися душевних сил від милування довколишнім пейзажем, навіть якби за вікном пашіло літо.

 В одному із численних будинків, який здавався в оренду, молодь влаштувала вечірку. Студентам, по суті, начхати на лютий мороз чи спокій сусідів та й на все, окрім себе коханих і свій запальний, молодий вік. Особливо такій поведінці сприяла реальна причина до свята, а не придумана - екватор навчання.

 Дві групи архітектурного факультету зібралися відзначити його разом, що було, власне, дивним явищем, оскільки переважно між студентами різних груп ішло якщо не явне, то принаймні приховане суперництво. Та не в цьому випадку. Переважно хлопчача група зі спеціальності "Архітектура і містобудування" не могла не потоваришувати з групою по спеціальності "Дизайн" де якраз в переважній більшості числились дівчата. Протилежності, як то кажуть, притягуються і прагнуть проводити час разом за розвагами, оскільки можуть доповнити відпочинок одне одному до максимального рівня задоволення.

 З вулиці будинок мерехтів обвішаними гірляндами, які ще певно з новорічних свят залишились, та доповнювався світлом з кожного вікна. Здавалося, що з котрогось з вікон зараз, відсунувши штору, вигляне Кевін, щоб поспостерігати за грабіжниками. Музика, до слова сказати, була такою ж гучною, як і в малого бешкетника, але дещо іншою по тональності або, якщо вже бути чесним, зовсім іншою. На пристойний радіус довкола будинку розносилися важкі баси і ритми електронної музики напрямку техно. Двері, що вели на простору терасу на першому поверсі відчинилися і в морозний холод ночі вийшов молодий, високий, вродливий хлопець.

 Ян (так його звали) стояв, намагаючись прикурити сигарету швидко занімілими пальцями і лаяв себе подумки, що не додумався схопити куртку. В будинку, серед великої кількості молодих, гарячих, набитих гормонами тіл він і забув, що ззовні такий собачий холод та вистрибнув в одній футболці, ну хоч на довгий рукав. Допоки сигарета тліла і, наче зумисно не спішила закінчуватися, він грів себе думками про тих двох німф, які щойно тулили свої теплі тіла до нього. Одна з них сьогодні зігріє не тільки одну його сторону, а й все тіло. Думки і фантазії вже заставляли кров швидше бігти. Хоча, що його зупиняє розважитися з обома кралями зважаючи, що їх поведінка вказуєна те, що вони не будуть проти. Зрештою, вони як і всі особини жіночої статі ласі тільки до грошей і тілесної насолоди. Ті, хто починав розповідати про якісь високі почуття його просто дратували - зверхні, брехливі, лицемірні створіння. В його молодому світосприйнятті вже щільно і міцно вкоренилось переконання, що жінки фізично не здатні на вірність чи якісь почуття. Ті, хто доводить протилежне або бреше всім довкола, або, наразі, собі. Основоположником такої філософії була не хто інша, як його власна мати, яка покинула їх сім'ю, коли малому Янові виповнилося чотири роки, а старшому братові десять і пішла до якогось молодшого від себе на сім років стоматолога.

 Єдиним винятком з цього правила була його двоюрідна сестра Олеся, з якою вони дружили з дитинства. Хоча, можливо, його просто засліплювала братська любов до цієї веселої, милої і чистої дівчини, яку життя згодом теж виведе на чисту воду, але його ставлення до неї від цього не зміниться. Чому? З однієї простої причини. Тоді, шістнадцять років тому, коли його вперше до садка привів похмурий і озлоблений тато, Олеся на заявочку похнюпленого Яна, що його ніхто не любить, просто підійшла і сказала в своїй безпосередній, дитячій манері: "Я люблю тебе і завжди з тобою буду дружити". Тоді, завдяки цим словам, світ не розлетівся на друзки, а зупинився і залишився напіврозваленим.

 Йому довелось жити в новому, не придатному для психіки чотирирічної дитини світі, де він винен, що мама покинула їх з татом і братом. Він і ніхто інший. Так принаймні йому день у день почав повторювати батько. Саме Ян своїм непосидючим характером, постійними капризами та гіперактивністю заставив маму піти. Вони були щасливою, гармонійною сім'єю допоки не з'явився він - Ян.