МЕЛІССА
Іспанське сонце нещадно било в лобове скло, перетворюючи салон автомобіля на справжню теплицю. Кондиціонер працював на повну потужність, але це мало допомагало, особливо коли поруч сидів Дамініан де Морель — чоловік, чия присутність і без того змушувала мене забувати, як нормально дихати.
Я дивилася у вікно, старанно вдаючи, що мене неймовірно цікавлять вузькі вулички, невисокі будинки з теракотовими дахами й оливкові дерева, що миготіли вздовж дороги.
Насправді я просто намагалася не дивитися на нього.
Бо щоразу, коли я це робила, моя пам’ять із підозрілою готовністю повертала мене до вчорашнього ранку.
До того, як ми опинилися на одному ліжку.
До його руки, що обережно обіймала мене уві сні.
До того, як я прокинулася, притиснута до його грудей, а він дивився на мене так, ніби зовсім не поспішав відпускати.
І, звісно, до того, як я, замість того щоб спокійно відсунутися й удати, що нічого не сталося, кілька секунд просто лежала нерухомо.
Кілька ганебних секунд.
Можливо, навіть більше.
Але це не мало значення.
Абсолютно.
— Ти вже втретє за останні п’ять хвилин дивишся на той самий будинок, — пролунав поруч голос Дамініана.
Я повільно повернула голову.
Він сидів за кермом однією рукою, другою недбало тримав кермо знизу. Темні окуляри приховували його очі, а на губах грала та сама самовдоволена усмішка, яка викликала в мене бажання одночасно вдарити його й перевірити, чи справді він завжди так посміхається.
— Можливо, мені подобається архітектура.
— Звісно.
— Що означає це твоє «звісно»?
— Нічого.
— Дамініане.
— Меліссо.
Я стиснула губи.
Він ледь помітно посміхнувся ширше.
— Ти могла б хоча б раз визнати, що тобі подобається їхати зі мною.
— Мені подобається, що ти не змушуєш мене керувати автомобілем у чужій країні.
— Я можу зупинитися. Тоді ти сядеш за кермо.
— Я відкрию двері й піду пішки.
— У такому разі я теж вийду.
— Навіщо?
— Щоб не пропустити, як ти через десять хвилин повернешся й попросиш підвезти тебе.
Я повільно повернулася до вікна.
— Ти нестерпний.
— А ти сьогодні підозріло мовчазна.
— Я насолоджуюся тишею.
— Ні, ти думаєш про щось.
— Уяви собі, люди іноді думають.
— Особливо після того, як прокидаються в моїх обіймах.
Я різко повернула голову.
— Ти можеш, будь ласка, дивитися на дорогу?!
Його сміх заповнив салон.
— Я дивлюся.
— Тоді чому ти взагалі говориш про це?
— Бо ти червонієш щоразу, коли я згадую ранок.
— Я не червонію.
— Звичайно.
— Припини казати «звичайно» таким тоном!
— Яким?
— Таким, ніби ти знаєш щось, чого не знаю я.
Він трохи нахилив голову.
— А хіба це не найцікавіша частина наших стосунків?
Я завмерла.
Наших стосунків?
Він сказав це навмисно. Я була в цьому абсолютно впевнена.
— У нас немає стосунків, де Морель, — холодно відказала я.
— Я говорив про наші робочі стосунки.
— Тоді висловлюйся точніше.
— Як скажеш, моя дуже вимоглива колего.
— Я не твоя.
— Колего?
— Не починай.
— Я ще навіть не почав.
Я заплющила очі й глибоко вдихнула.
Господи, дай мені сили.
Або хоча б навушники з шумозаглушенням.
Ми їхали на будівельний об’єкт, де мала розпочатися найважливіша частина нашого відрядження. Учора Дамініан повернувся звідти пізно, встигнувши лише коротко розповісти, що на місці є кілька проблем із постачанням матеріалів і потрібно перевірити, чи відповідають фактичні роботи затвердженому плану.
Сьогодні я мала допомогти йому з документацією, перевіркою креслень і підготовкою звіту для команди.
Робота.
Чіткий план.
Конкретні завдання.
Жодних думок про його руки, голос чи те, як він виглядав уранці з трохи скуйовдженим волоссям.
Особливо останнє.
— До речі, — сказав він, трохи знизивши швидкість перед поворотом, — ти поснідала?
Я кліпнула.
— Так.
— Що саме?
— Їжу.
— Вражаюча конкретика.
— Ти хочеш провести перевірку мого сніданку?
— Якщо потрібно, можу скласти таблицю.
— Вівсянка, фрукти, кава. Задоволений?
— Ні.
Я повернулася до нього.
— Перепрошую?
— Ти майже нічого не з’їла.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я сидів навпроти тебе.
— Ти також розмовляв телефоном.
— Я вмію робити дві речі одночасно.
— Не сумніваюся. Наприклад, дратувати мене й дратувати мене ще сильніше.
— Бачиш? Ти чудово розумієш мої таланти.
Він кивнув на невелику паперову торбинку, що лежала між нами.
Я глянула на неї з підозрою.
— Що це?
— Їжа.
— Я бачу, що це торбинка.
— Дамініане!
— Там сендвіч. І яблуко. І вода.
Я подивилася на торбинку, потім на нього.
— Ти купив мені сніданок?
— Ні, я випадково зайшов до магазину, побачив сендвіч із твоїм ім’ям і вирішив, що це доля.
— Ти нестерпний.
— Це вже було.
Я хотіла відмовитися. Справді хотіла.
Але мій шлунок, зрадник, обрав саме цю мить, щоб тихо нагадати про своє існування.
Дамініан навіть не повернув голови.
Проте я побачила, як сіпнувся кутик його губ.
— Жодного слова, — попередила я.
— Я мовчу.
— Ти посміхаєшся.
— Мені заборонено?
— Коли це пов’язано зі мною — так.
— Тоді доведеться переглянути правила.
Я взяла торбинку й відвернулася до вікна, приховуючи усмішку, яка з’явилася всупереч моїм планам.
Найгірше в Дамініані де Морелі було те, що він помічав дрібниці.
#6349 в Любовні романи
#2750 в Сучасний любовний роман
#676 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.11.2026