Доведи що ти не така

Розділ 22: Ти — моє відволікання

МЕЛІССА

 

Іспанське сонце нещадно било в лобове скло, перетворюючи салон автомобіля на справжню теплицю. Кондиціонер працював на повну потужність, але це мало допомагало, особливо коли поруч сидів Дамініан де Морель — чоловік, чия присутність і без того змушувала мене забувати, як нормально дихати.

Я дивилася у вікно, старанно вдаючи, що мене неймовірно цікавлять вузькі вулички, невисокі будинки з теракотовими дахами й оливкові дерева, що миготіли вздовж дороги.

Насправді я просто намагалася не дивитися на нього.

Бо щоразу, коли я це робила, моя пам’ять із підозрілою готовністю повертала мене до вчорашнього ранку. 

До того, як ми опинилися на одному ліжку.

До його руки, що обережно обіймала мене уві сні.

До того, як я прокинулася, притиснута до його грудей, а він дивився на мене так, ніби зовсім не поспішав відпускати.

І, звісно, до того, як я, замість того щоб спокійно відсунутися й удати, що нічого не сталося, кілька секунд просто лежала нерухомо.

Кілька ганебних секунд.

Можливо, навіть більше.

Але це не мало значення.

Абсолютно.

— Ти вже втретє за останні п’ять хвилин дивишся на той самий будинок, — пролунав поруч голос Дамініана.

Я повільно повернула голову.

Він сидів за кермом однією рукою, другою недбало тримав кермо знизу. Темні окуляри приховували його очі, а на губах грала та сама самовдоволена усмішка, яка викликала в мене бажання одночасно вдарити його й перевірити, чи справді він завжди так посміхається.

— Можливо, мені подобається архітектура.

— Звісно.

— Що означає це твоє «звісно»?

— Нічого.

— Дамініане.

— Меліссо.

Я стиснула губи.

Він ледь помітно посміхнувся ширше.

— Ти могла б хоча б раз визнати, що тобі подобається їхати зі мною.

— Мені подобається, що ти не змушуєш мене керувати автомобілем у чужій країні.

— Я можу зупинитися. Тоді ти сядеш за кермо.

— Я відкрию двері й піду пішки.

— У такому разі я теж вийду.

— Навіщо?

— Щоб не пропустити, як ти через десять хвилин повернешся й попросиш підвезти тебе.

Я повільно повернулася до вікна.

— Ти нестерпний.

— А ти сьогодні підозріло мовчазна.

— Я насолоджуюся тишею.

— Ні, ти думаєш про щось.

— Уяви собі, люди іноді думають.

— Особливо після того, як прокидаються в моїх обіймах.

Я різко повернула голову.

— Ти можеш, будь ласка, дивитися на дорогу?!

Його сміх заповнив салон.

— Я дивлюся.

— Тоді чому ти взагалі говориш про це?

— Бо ти червонієш щоразу, коли я згадую ранок.

— Я не червонію.

— Звичайно.

— Припини казати «звичайно» таким тоном!

— Яким?

— Таким, ніби ти знаєш щось, чого не знаю я.

Він трохи нахилив голову.

— А хіба це не найцікавіша частина наших стосунків?

Я завмерла.

Наших стосунків?

Він сказав це навмисно. Я була в цьому абсолютно впевнена.

— У нас немає стосунків, де Морель, — холодно відказала я.

— Я говорив про наші робочі стосунки.

— Тоді висловлюйся точніше.

— Як скажеш, моя дуже вимоглива колего.

— Я не твоя.

— Колего?

— Не починай.

— Я ще навіть не почав.

Я заплющила очі й глибоко вдихнула.

Господи, дай мені сили.

Або хоча б навушники з шумозаглушенням.

Ми їхали на будівельний об’єкт, де мала розпочатися найважливіша частина нашого відрядження. Учора Дамініан повернувся звідти пізно, встигнувши лише коротко розповісти, що на місці є кілька проблем із постачанням матеріалів і потрібно перевірити, чи відповідають фактичні роботи затвердженому плану.

Сьогодні я мала допомогти йому з документацією, перевіркою креслень і підготовкою звіту для команди.

Робота.

Чіткий план.

Конкретні завдання.

Жодних думок про його руки, голос чи те, як він виглядав уранці з трохи скуйовдженим волоссям.

Особливо останнє.

— До речі, — сказав він, трохи знизивши швидкість перед поворотом, — ти поснідала?

Я кліпнула.

— Так.

— Що саме?

— Їжу.

— Вражаюча конкретика.

— Ти хочеш провести перевірку мого сніданку?

— Якщо потрібно, можу скласти таблицю.

— Вівсянка, фрукти, кава. Задоволений?

— Ні.

Я повернулася до нього.

— Перепрошую?

— Ти майже нічого не з’їла.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я сидів навпроти тебе.

— Ти також розмовляв телефоном.

— Я вмію робити дві речі одночасно.

— Не сумніваюся. Наприклад, дратувати мене й дратувати мене ще сильніше.

— Бачиш? Ти чудово розумієш мої таланти.

Він кивнув на невелику паперову торбинку, що лежала між нами.

Я глянула на неї з підозрою.

— Що це?

— Їжа.

— Я бачу, що це торбинка.

— Дамініане!

— Там сендвіч. І яблуко. І вода.

Я подивилася на торбинку, потім на нього.

— Ти купив мені сніданок?

— Ні, я випадково зайшов до магазину, побачив сендвіч із твоїм ім’ям і вирішив, що це доля.

— Ти нестерпний.

— Це вже було.

Я хотіла відмовитися. Справді хотіла.

Але мій шлунок, зрадник, обрав саме цю мить, щоб тихо нагадати про своє існування.

Дамініан навіть не повернув голови.

Проте я побачила, як сіпнувся кутик його губ.

— Жодного слова, — попередила я.

— Я мовчу.

— Ти посміхаєшся.

— Мені заборонено?

— Коли це пов’язано зі мною — так.

— Тоді доведеться переглянути правила.

Я взяла торбинку й відвернулася до вікна, приховуючи усмішку, яка з’явилася всупереч моїм планам.

Найгірше в Дамініані де Морелі було те, що він помічав дрібниці.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше