Доведи що ти не така

Розділ 21: Усе було б простіше, якби він не усміхався

МЕЛІССА

 

Перше, що я відчула, прокинувшись, — тепло.

Друге — чиюсь руку, яка лежала в мене на талії.

Третє — усвідомлення того, що якщо я зараз розплющу очі й побачу перед собою обличчя Дамініана де Мореля, то мій день офіційно почнеться з катастрофи. 

Я дуже повільно вдихнула.

Не рухалася.

Не розплющувала очей.

І подумки благала всесвіт, щоб уночі я якимось дивом навчилася телепортуватися, бо іншого пояснення того, чому я опинилася так близько до свого керівника, у мене не було.

Учора ввечері ми домовилися спати на різних краях ліжка. Між нами лежали подушки. Цілі дві. Я навіть особисто перевірила, чи достатньо вони великі, щоб відокремити мене від цього самовпевненого чоловіка.

І що тепер?

Тепер одна подушка валялася на підлозі, друга була затиснута між нашими ногами, а я лежала, притулившись щокою до грудей Дамініана.

Його рука обіймала мене за талію.

Моя долоня лежала в нього на грудях.

А найгірше — мені було зручно.

Неймовірно зручно.

Я могла чути рівне дихання чоловіка, відчувати тепло його тіла й навіть розрізняти тихий стукіт серця під тонкою тканиною футболки.

І замість того, щоб негайно відсунутися, я ще кілька секунд просто лежала, насолоджуючись цим спокоєм.

Саме це й було найбільшою проблемою.

Бо Дамініан де Морель мав одну жахливу властивість: поруч із ним я постійно забувала, чому взагалі вирішила триматися від нього подалі.

Він умів дратувати мене одним поглядом.

Умів вивести з рівноваги одним реченням.

Умів змусити мене сперечатися навіть тоді, коли я чудово розуміла, що він має рацію.

А ще він умів бути уважним саме тоді, коли я найменше цього очікувала.

Він не скористався ситуацією, коли ми залишилися в одному номері. Не наполягав, щоб я спала поруч із ним. Не перетворював мою ніяковість на черговий привід для нескінченних жартів.

І вчора ввечері, коли я подякувала йому за це, він подивився на мене так серйозно, що мені захотілося запам'ятати ту мить.

Що, власне, я й зробила.

На жаль.

Тепер ці спогади були абсолютно недоречними, бо його рука на моїй талії почала рухатися.

Я завмерла.

Його пальці ледь помітно стиснули тканину моєї футболки, а потім рука стала нерухомою.

— Якщо ти продовжиш так напружуватися, я вирішу, що тобі сниться щось жахливе, — пролунав над моєю головою сонний голос.

Я заплющила очі ще міцніше.

Чудово.

Просто чудово.

Він не спав.

— Я не напружуюся, — відповіла я.

— Звісно.

— І взагалі, чому ти прокинувся?

— Тому що хтось намагається подумки вбити мене, лежачи в мене на грудях.

Я різко підняла голову.

— Я не лежу в тебе на грудях!

Дамініан розплющив очі.

Його волосся було скуйовджене, обличчя — ще сонне, а на губах грала та сама нахабна усмішка, через яку мені регулярно хотілося або розсміятися, або вдарити його.

Іноді — одночасно.

Він опустив погляд на мою руку, що лежала на його грудях.

Потім перевів його на моє обличчя.

— Звісно, ні, — погодився він. — Це я просто вранці вирішив стати твоїм матрацом.

Я прибрала руку так швидко, наче обпеклася.

— Я не знаю, як опинилася тут!

— Я теж. Можливо, уночі ти вирішила, що твоя половина ліжка недостатньо комфортна.

— Або ти посунувся!

— Я?

— Так, ти!

Він трохи підняв голову й озирнувся на подушки, які лежали в абсолютно різних частинах ліжка.

— Якщо я правильно пам'ятаю, ти сама вчора оголосила, що між нами має бути кордон.

— Саме так!

— Судячи з усього, вночі ти вирішила скасувати прикордонний контроль.

— Не хвилюйся, — сказав він уже спокійніше. — Ти просто спала. Я не збирався тебе будити.

Його голос раптом став таким м'яким, що я на мить забула, що хотіла сказати.

Я відвела погляд.

— Ти міг мене посунути.

— Міг.

— Але не посунув?

— Ти виглядала так, ніби нарешті виспалася. Не хотів псувати тобі ранок.

Я мовчала.

Чомусь саме ця відповідь збентежила мене значно більше, ніж усі його жарти.

Він не намагався перетворити ситуацію на щось більше. Не вимагав пояснень. Не натякав, що я сама до нього притиснулася, а тепер повинна щось із цим робити.

Просто дозволив мені спати.

— Дякую, — тихо сказала я.

Дамініан підняв брову.

— Другий раз за дві доби.

— Не псуй момент.

— Я й не думав.

Він прибрав пасмо волосся, що впало мені на обличчя.

Зробив це так природно, що я навіть не встигла відсунутися.

Його пальці на секунду торкнулися моєї скроні.

Наші погляди зустрілися.

— Ти дивишся на мене, — тихо зауважив він.

Я миттєво відсахнулася.

— Я перевіряю, чи ти не захворів.

— І який діагноз?

— Хронічна самовпевненість. Без шансів на одужання.

— Звучить серйозно.

— Дуже.

Я зіскочила з ліжка, підхопила першу-ліпшу подушку й кинула її на своє місце.

— Я йду в душ.

— Чудова ідея.

Я вже дісталася до дверей ванної, коли почула:

— Меліссо?

Я обернулася.

Дамініан сидів на ліжку, спершись спиною на узголів'я. Його волосся стирчало в різні боки, а на обличчі була така задоволена усмішка, що я відразу зрозуміла: він знову щось вигадав.

— Що?

— Наступного разу, якщо захочеш обійняти мене уві сні, можеш просто сказати.

Я дивилася на нього кілька секунд.

— Ти зараз отримаєш подушкою по голові.

— Ось тепер я впізнаю  Меліссу.

Я зачинила двері ванної з такою силою, що почула його сміх навіть крізь них.

І, стоячи перед дзеркалом, я зрозуміла одну дуже неприємну річ.

Мені подобалося прокидатися поруч із ним.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше