МЕЛІССА
Перше, що я відчула, прокинувшись, — тепло.
Друге — чиюсь руку, яка лежала в мене на талії.
Третє — усвідомлення того, що якщо я зараз розплющу очі й побачу перед собою обличчя Дамініана де Мореля, то мій день офіційно почнеться з катастрофи.
Я дуже повільно вдихнула.
Не рухалася.
Не розплющувала очей.
І подумки благала всесвіт, щоб уночі я якимось дивом навчилася телепортуватися, бо іншого пояснення того, чому я опинилася так близько до свого керівника, у мене не було.
Учора ввечері ми домовилися спати на різних краях ліжка. Між нами лежали подушки. Цілі дві. Я навіть особисто перевірила, чи достатньо вони великі, щоб відокремити мене від цього самовпевненого чоловіка.
І що тепер?
Тепер одна подушка валялася на підлозі, друга була затиснута між нашими ногами, а я лежала, притулившись щокою до грудей Дамініана.
Його рука обіймала мене за талію.
Моя долоня лежала в нього на грудях.
А найгірше — мені було зручно.
Неймовірно зручно.
Я могла чути рівне дихання чоловіка, відчувати тепло його тіла й навіть розрізняти тихий стукіт серця під тонкою тканиною футболки.
І замість того, щоб негайно відсунутися, я ще кілька секунд просто лежала, насолоджуючись цим спокоєм.
Саме це й було найбільшою проблемою.
Бо Дамініан де Морель мав одну жахливу властивість: поруч із ним я постійно забувала, чому взагалі вирішила триматися від нього подалі.
Він умів дратувати мене одним поглядом.
Умів вивести з рівноваги одним реченням.
Умів змусити мене сперечатися навіть тоді, коли я чудово розуміла, що він має рацію.
А ще він умів бути уважним саме тоді, коли я найменше цього очікувала.
Він не скористався ситуацією, коли ми залишилися в одному номері. Не наполягав, щоб я спала поруч із ним. Не перетворював мою ніяковість на черговий привід для нескінченних жартів.
І вчора ввечері, коли я подякувала йому за це, він подивився на мене так серйозно, що мені захотілося запам'ятати ту мить.
Що, власне, я й зробила.
На жаль.
Тепер ці спогади були абсолютно недоречними, бо його рука на моїй талії почала рухатися.
Я завмерла.
Його пальці ледь помітно стиснули тканину моєї футболки, а потім рука стала нерухомою.
— Якщо ти продовжиш так напружуватися, я вирішу, що тобі сниться щось жахливе, — пролунав над моєю головою сонний голос.
Я заплющила очі ще міцніше.
Чудово.
Просто чудово.
Він не спав.
— Я не напружуюся, — відповіла я.
— Звісно.
— І взагалі, чому ти прокинувся?
— Тому що хтось намагається подумки вбити мене, лежачи в мене на грудях.
Я різко підняла голову.
— Я не лежу в тебе на грудях!
Дамініан розплющив очі.
Його волосся було скуйовджене, обличчя — ще сонне, а на губах грала та сама нахабна усмішка, через яку мені регулярно хотілося або розсміятися, або вдарити його.
Іноді — одночасно.
Він опустив погляд на мою руку, що лежала на його грудях.
Потім перевів його на моє обличчя.
— Звісно, ні, — погодився він. — Це я просто вранці вирішив стати твоїм матрацом.
Я прибрала руку так швидко, наче обпеклася.
— Я не знаю, як опинилася тут!
— Я теж. Можливо, уночі ти вирішила, що твоя половина ліжка недостатньо комфортна.
— Або ти посунувся!
— Я?
— Так, ти!
Він трохи підняв голову й озирнувся на подушки, які лежали в абсолютно різних частинах ліжка.
— Якщо я правильно пам'ятаю, ти сама вчора оголосила, що між нами має бути кордон.
— Саме так!
— Судячи з усього, вночі ти вирішила скасувати прикордонний контроль.
— Не хвилюйся, — сказав він уже спокійніше. — Ти просто спала. Я не збирався тебе будити.
Його голос раптом став таким м'яким, що я на мить забула, що хотіла сказати.
Я відвела погляд.
— Ти міг мене посунути.
— Міг.
— Але не посунув?
— Ти виглядала так, ніби нарешті виспалася. Не хотів псувати тобі ранок.
Я мовчала.
Чомусь саме ця відповідь збентежила мене значно більше, ніж усі його жарти.
Він не намагався перетворити ситуацію на щось більше. Не вимагав пояснень. Не натякав, що я сама до нього притиснулася, а тепер повинна щось із цим робити.
Просто дозволив мені спати.
— Дякую, — тихо сказала я.
Дамініан підняв брову.
— Другий раз за дві доби.
— Не псуй момент.
— Я й не думав.
Він прибрав пасмо волосся, що впало мені на обличчя.
Зробив це так природно, що я навіть не встигла відсунутися.
Його пальці на секунду торкнулися моєї скроні.
Наші погляди зустрілися.
— Ти дивишся на мене, — тихо зауважив він.
Я миттєво відсахнулася.
— Я перевіряю, чи ти не захворів.
— І який діагноз?
— Хронічна самовпевненість. Без шансів на одужання.
— Звучить серйозно.
— Дуже.
Я зіскочила з ліжка, підхопила першу-ліпшу подушку й кинула її на своє місце.
— Я йду в душ.
— Чудова ідея.
Я вже дісталася до дверей ванної, коли почула:
— Меліссо?
Я обернулася.
Дамініан сидів на ліжку, спершись спиною на узголів'я. Його волосся стирчало в різні боки, а на обличчі була така задоволена усмішка, що я відразу зрозуміла: він знову щось вигадав.
— Що?
— Наступного разу, якщо захочеш обійняти мене уві сні, можеш просто сказати.
Я дивилася на нього кілька секунд.
— Ти зараз отримаєш подушкою по голові.
— Ось тепер я впізнаю Меліссу.
Я зачинила двері ванної з такою силою, що почула його сміх навіть крізь них.
І, стоячи перед дзеркалом, я зрозуміла одну дуже неприємну річ.
Мені подобалося прокидатися поруч із ним.
#6252 в Любовні романи
#2692 в Сучасний любовний роман
#678 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.11.2026