Доведи що ти не така

Розділ 20: Удавай, що нічого не відбувається

ДАМІНІАН 

 

Я прокинувся від того, що Мелісса поворухнулася поруч.

Точніше, вона спробувала поворухнутися, але, здається, тільки сильніше притиснулася до мого плеча, вмощуючись зручніше. Її волосся лоскотало мені шию, а теплий подих торкався шкіри біля коміра сорочки.

Я завмер.

Не тому, що боявся її розбудити.

Хоча й це теж.

Просто за останні кілька годин я встиг дійти одного дуже неприємного висновку: спати поруч із Меліссою було небезпечно для мого психічного здоров’я.

Особливо коли вона робила це, навіть не усвідомлюючи.

Я повернув голову й подивився на неї.

Вона спала, підібгавши під себе одну ногу. На її обличчі не залишилося звичної насмішкуватої усмішки, а між бровами зникла та маленька складка, яка з’являлася щоразу, коли вона збиралася мені заперечити. Зараз вона виглядала спокійною. Майже беззахисною.

І чорт забирай, красивою.

Я відкинув голову на спинку крісла й заплющив очі.

— Тільки не закохуйся, де Морель, — пробурмотів я собі під ніс. — У тебе відрядження, а не особистий апокаліпсис.

— Що? — сонно запитала вона.

Я розплющив очі.

Мелісса повільно підняла голову й подивилася на мене так, ніби ще не вирішила, чи я людина, чи просто дуже незручна частина її сну.

— Нічого, — відповів я.

Вона примружилася.

— Ти щойно щось сказав.

— Мені подобається, коли люди помічають очевидне.

— А мені подобається, коли люди не бурмочуть під ніс, наче старі дивакуваті пенсіонери.

— Тоді тобі доведеться знайти собі іншого супутника на наступні кілька годин.

— Із задоволенням.

Вона випросталася, прибрала волосся з обличчя й озирнулася навколо.

— Ми вже скоро?

Я поглянув на екран над проходом. До посадки залишалося трохи більше ніж двадцять хвилин.

— Так. Пристебни ремінь, сонько.

— Не називай мене соньком.

— Добре, сонько.

Вона штовхнула мене ліктем у бік.

Я засміявся, а вона, намагаючись приховати усмішку, повернулася до ілюмінатора.

І саме тоді я зрозумів, що мені зовсім не хочеться, аби цей політ закінчувався.

Не через літак.

Не через краєвид.

І навіть не через те, що я ненавидів повертатися до робочих справ після кількох годин відносного спокою.

А через жінку, яка сиділа поруч і вперто вдавала, ніби між нами нічого не відбувається.

 

Коли літак торкнувся злітної смуги, Мелісса вчепилася пальцями в підлокітник.

Я помітив це краєм ока.

— Усе гаразд? — тихо запитав я.

— Абсолютно.

— Тоді чому ти намагаєшся відірвати підлокітник?

Вона відразу послабила хватку.

— Я перевіряю якість авіакомпанії.

— І як результати?

— Жахливі. Підлокітник не витримує моєї критики.

Я усміхнувся.

— Передам керівництву.

— Будь ласка. Можеш додати, що пасажири мають право на компенсацію за психологічні страждання.

— Тобто за те, що ти сиділа поруч зі мною?

Вона повернула до мене голову.

— Ні. За те, що ти не замовкнув ні на хвилину.

— Я майже впевнений, що ти заснула на моєму плечі.

Її щоки миттєво порожевіли.

О, ось воно.

Мій улюблений вираз обличчя Мелісси : коли вона хоче провалитися крізь землю, але гордість не дозволяє їй цього зробити.

— Я просто заплющила очі.

— На моєму плечі.

— Воно випадково опинилося поруч.

— Моє плече?

— Дамініане.

— Меліссо.

Ми дивилися одне на одного кілька секунд.

Я бачив, як вона намагається придумати переконливу відповідь, і вже знав: зараз вона або скаже щось настільки абсурдне, що я знову засміюся, або змінить тему.

Вона обрала друге.

— Нам треба виходити.

— Звісно.

Я підвівся, дістав наші речі з багажної полиці й пропустив її вперед.

Коли вона проходила повз мене, її плече легенько торкнулося моїх грудей.

Звичайний випадковий дотик.

Принаймні так я наказав собі це сприймати.

Але Мелісса на мить затримала на мені погляд.

І в її очах промайнуло щось таке, від чого мені захотілося знову посадити її поруч, відкласти всі робочі плани й залишитися в цьому літаку ще хоча б на годину.

Я відступив, даючи їй пройти.

— Після вас, міс.

— Яка нечувана ввічливість.

— Насолоджуйся. Вона трапляється нечасто.

— Не хвилюйся. Я вже викликала свідків.

Вона пішла проходом, а я рушив слідом, похитуючи головою.

Іспанія ще навіть не встигла нас зустріти, а я вже підозрював, що це відрядження буде значно складнішим, ніж я розраховував.

 

В аеропорту було людно.

Після кількох годин у літаку я відчував приємну втому, а Мелісса, судячи з її обличчя, хотіла знайти найближчий диван і оголосити себе його законною власницею.

Вона йшла поруч, тримаючи телефон у руці, і щось швидко друкувала.

— Спілкуєшся з таємним шанувальником? — запитав я.

— Так.

— Сподіваюся, він хоча б не ставить дурних запитань.

— На відміну від деяких людей, він знає, коли варто помовчати.

— Я можу залишити тебе тут.

— Чудово. Я якраз хотіла побачити Іспанію без твого обличчя перед очима.

— Тоді не забудь подякувати мені за квиток.

Вона підняла на мене погляд.

— Я подякую, коли ми повернемося додому.

— Отже, ти плануєш пережити цю подорож.

— Попри всі труднощі.

У цей момент телефон у моїй кишені завібрував.

На екрані висвітилося ім’я Раяна.

Я відповів, навіть не зупиняючись.

— Якщо ти телефонуєш, щоб запитати, чи ми приземлилися, то так.

— О, чудово! — бадьоро вигукнув він. — Ви вже в Іспанії?

— Ні, Раяне. Ми просто вирішили вийти прогулятися з літака.

— Дуже смішно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше