ДАМІНІАН
Я прокинувся від того, що Мелісса поворухнулася поруч.
Точніше, вона спробувала поворухнутися, але, здається, тільки сильніше притиснулася до мого плеча, вмощуючись зручніше. Її волосся лоскотало мені шию, а теплий подих торкався шкіри біля коміра сорочки.
Я завмер.
Не тому, що боявся її розбудити.
Хоча й це теж.
Просто за останні кілька годин я встиг дійти одного дуже неприємного висновку: спати поруч із Меліссою було небезпечно для мого психічного здоров’я.
Особливо коли вона робила це, навіть не усвідомлюючи.
Я повернув голову й подивився на неї.
Вона спала, підібгавши під себе одну ногу. На її обличчі не залишилося звичної насмішкуватої усмішки, а між бровами зникла та маленька складка, яка з’являлася щоразу, коли вона збиралася мені заперечити. Зараз вона виглядала спокійною. Майже беззахисною.
І чорт забирай, красивою.
Я відкинув голову на спинку крісла й заплющив очі.
— Тільки не закохуйся, де Морель, — пробурмотів я собі під ніс. — У тебе відрядження, а не особистий апокаліпсис.
— Що? — сонно запитала вона.
Я розплющив очі.
Мелісса повільно підняла голову й подивилася на мене так, ніби ще не вирішила, чи я людина, чи просто дуже незручна частина її сну.
— Нічого, — відповів я.
Вона примружилася.
— Ти щойно щось сказав.
— Мені подобається, коли люди помічають очевидне.
— А мені подобається, коли люди не бурмочуть під ніс, наче старі дивакуваті пенсіонери.
— Тоді тобі доведеться знайти собі іншого супутника на наступні кілька годин.
— Із задоволенням.
Вона випросталася, прибрала волосся з обличчя й озирнулася навколо.
— Ми вже скоро?
Я поглянув на екран над проходом. До посадки залишалося трохи більше ніж двадцять хвилин.
— Так. Пристебни ремінь, сонько.
— Не називай мене соньком.
— Добре, сонько.
Вона штовхнула мене ліктем у бік.
Я засміявся, а вона, намагаючись приховати усмішку, повернулася до ілюмінатора.
І саме тоді я зрозумів, що мені зовсім не хочеться, аби цей політ закінчувався.
Не через літак.
Не через краєвид.
І навіть не через те, що я ненавидів повертатися до робочих справ після кількох годин відносного спокою.
А через жінку, яка сиділа поруч і вперто вдавала, ніби між нами нічого не відбувається.
Коли літак торкнувся злітної смуги, Мелісса вчепилася пальцями в підлокітник.
Я помітив це краєм ока.
— Усе гаразд? — тихо запитав я.
— Абсолютно.
— Тоді чому ти намагаєшся відірвати підлокітник?
Вона відразу послабила хватку.
— Я перевіряю якість авіакомпанії.
— І як результати?
— Жахливі. Підлокітник не витримує моєї критики.
Я усміхнувся.
— Передам керівництву.
— Будь ласка. Можеш додати, що пасажири мають право на компенсацію за психологічні страждання.
— Тобто за те, що ти сиділа поруч зі мною?
Вона повернула до мене голову.
— Ні. За те, що ти не замовкнув ні на хвилину.
— Я майже впевнений, що ти заснула на моєму плечі.
Її щоки миттєво порожевіли.
О, ось воно.
Мій улюблений вираз обличчя Мелісси : коли вона хоче провалитися крізь землю, але гордість не дозволяє їй цього зробити.
— Я просто заплющила очі.
— На моєму плечі.
— Воно випадково опинилося поруч.
— Моє плече?
— Дамініане.
— Меліссо.
Ми дивилися одне на одного кілька секунд.
Я бачив, як вона намагається придумати переконливу відповідь, і вже знав: зараз вона або скаже щось настільки абсурдне, що я знову засміюся, або змінить тему.
Вона обрала друге.
— Нам треба виходити.
— Звісно.
Я підвівся, дістав наші речі з багажної полиці й пропустив її вперед.
Коли вона проходила повз мене, її плече легенько торкнулося моїх грудей.
Звичайний випадковий дотик.
Принаймні так я наказав собі це сприймати.
Але Мелісса на мить затримала на мені погляд.
І в її очах промайнуло щось таке, від чого мені захотілося знову посадити її поруч, відкласти всі робочі плани й залишитися в цьому літаку ще хоча б на годину.
Я відступив, даючи їй пройти.
— Після вас, міс.
— Яка нечувана ввічливість.
— Насолоджуйся. Вона трапляється нечасто.
— Не хвилюйся. Я вже викликала свідків.
Вона пішла проходом, а я рушив слідом, похитуючи головою.
Іспанія ще навіть не встигла нас зустріти, а я вже підозрював, що це відрядження буде значно складнішим, ніж я розраховував.
В аеропорту було людно.
Після кількох годин у літаку я відчував приємну втому, а Мелісса, судячи з її обличчя, хотіла знайти найближчий диван і оголосити себе його законною власницею.
Вона йшла поруч, тримаючи телефон у руці, і щось швидко друкувала.
— Спілкуєшся з таємним шанувальником? — запитав я.
— Так.
— Сподіваюся, він хоча б не ставить дурних запитань.
— На відміну від деяких людей, він знає, коли варто помовчати.
— Я можу залишити тебе тут.
— Чудово. Я якраз хотіла побачити Іспанію без твого обличчя перед очима.
— Тоді не забудь подякувати мені за квиток.
Вона підняла на мене погляд.
— Я подякую, коли ми повернемося додому.
— Отже, ти плануєш пережити цю подорож.
— Попри всі труднощі.
У цей момент телефон у моїй кишені завібрував.
На екрані висвітилося ім’я Раяна.
Я відповів, навіть не зупиняючись.
— Якщо ти телефонуєш, щоб запитати, чи ми приземлилися, то так.
— О, чудово! — бадьоро вигукнув він. — Ви вже в Іспанії?
— Ні, Раяне. Ми просто вирішили вийти прогулятися з літака.
— Дуже смішно.
#6422 в Любовні романи
#2776 в Сучасний любовний роман
#690 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.11.2026