Доведи що ти не така

Розділ 19: Це лише відрядження

МЕЛІССА

 

— Іспанія з Дамініаном — це жесть і кайф в одному флаконі. Зате зблизитеся! — весело промовила Наомі, допомагаючи мені складати речі у валізу.

Я лише закотила очі.

Щойно я приїхала додому, одразу набрала Наомі. Мені потрібна була її підтримка, але вона не була б Наомі, якби не перетворила звичайну розмову на суміш дружньої допомоги та допиту з особливою пристрастю до подробиць.

Звісно, я розповіла їй усе. І про Іспанію, і про раптове відрядження, і про те, що летимо ми вже сьогодні. А про два поцілунки з Дамініаном… про них вона дізналася з особливим задоволенням.

До вильоту залишалося лише півтори години, тож я вже була повністю готова: одягнена, нафарбована й навіть встигла кілька разів перевірити, чи не забула чогось важливого.

Хоча, якщо бути чесною, найбільше мене турбували зовсім не документи й не речі у валізі.

Усередині мене боролися два абсолютно протилежні почуття. З одного боку, мені було цікаво побачити Іспанію. Я ніколи там не була, а можливість вирватися з повсякденної рутини здавалася доволі привабливою.

З іншого — їхати туди саме з Дамініаном було… незвично.

І, чорт забирай, хвилююче.

А ще було дещо, про що я воліла не думати. Щось, що я старанно заховала якомога глибше у своїй душі разом зі спогадами про два поцілунки, які досі не давали мені спокою.

Особливо другий.

Я досі пам’ятала його дотик, близькість і те, як на мить перестала розуміти, що взагалі відбувається навколо.

Але цього Наомі знати було зовсім необов’язково.

— Не вигадуй, Наомі. Це просто відрядження. Нічого більше, — впевнено заявила я, застібаючи валізу.

Подруга повільно підвела на мене погляд. На її обличчі з’явилася та сама підозрілива усмішка, яка зазвичай не віщувала нічого хорошого.

— А два ваші поцілунки тобі нічого не говорять?

Мої пальці завмерли на застібці.

От же ж…

— Тепер я шкодую, що взагалі тобі щось розповіла! — вигукнула я, схопивши подушку й кинувши її в Наомі.

Вона навіть не встигла ухилитися. Подушка влучила їй просто в обличчя, і наступної миті кімнату наповнив її дзвінкий сміх.

— За що?! — обурено запитала вона, відбираючи подушку.

— За те, що мелеш дурниці!

— Ой, вибач! Просто два поцілунки — це вже щось…

— Це нічого не означає!

— Авжеж. А я тоді королева Іспанії.

— Наомі!

— Мовчу, мовчу! — вона підняла руки, демонструючи капітуляцію, але усмішка нікуди не зникла. — Просто цікаво, що має статися, щоб ти нарешті визнала очевидне.

Я важко зітхнула й сперлася стегном об край ліжка.

— Я просто заспокоїла його. Якби не зробила цього, він міг би вбити людину. А це було останнє, чого я хотіла.

На мить усмішка Наомі стала ще ширшою.

— О-о-о, ти вже й за нього хвилюєшся…

— Я хвилююся за здоровий глузд усіх, хто опиняється поруч із цим чоловіком, — перебила я її.

— Звісно. А я хвилююся за погоду.

— Наомі, я тебе зараз удруге подушкою вдарю!

Вона розсміялася, а я скористалася нагодою, щоб змінити тему.

— До речі, ти ж хотіла розповісти мені щось про Раяна. Що там у вас?

Щойно я вимовила його ім’я, усмішка на обличчі подруги повільно згасла.

Це було настільки помітно, що я відразу насторожилася.

— Давай краще після твоєї поїздки, добре? Не хочу завантажувати тебе ще й цим.

Я насупилася.

Ще вранці Наомі буквально світилася від нетерпіння, коли говорила, що має мені дещо розповісти. А тепер раптом відмовлялася навіть починати розмову.

Щось було не так.

— Наомі, — тихо покликала я.

Вона підняла на мене очі, але відразу відвела погляд.

— Що?

— Ти ж знаєш, що можеш розповісти мені все, правда? Ми подруги. І якщо щось сталося, я хочу знати.

Я підійшла до неї й обійняла. Спочатку вона стояла нерухомо, ніби вагалася, чи варто відповідати на мою турботу, а потім усе-таки обійняла мене у відповідь.

— Знаю, Меліссо. Просто… давай потім, гаразд?

У її голосі було щось таке, що змусило мене відкласти всі подальші запитання.

Я не хотіла тиснути. Якщо Наомі не була готова говорити, значить, у неї була на це причина.

Хоча відчуття тривоги нікуди не зникло.

— Добре. Але я не забуду, — попередила я, відсторонюючись.

— Я й не сумнівалася, — вона нарешті всміхнулася й уважно оглянула мене з ніг до голови. — До речі, ти маєш просто шикарний вигляд.

Я мимоволі усміхнулася.

— Дякую.

— Тільки, будь ласка, не закохайся там у свого боса. Мені буде складно пояснити, чому моя подруга повернулася з Іспанії з розбитим серцем і без жодного магнітика на холодильник.

— Наомі!

Ми знову розсміялися, і саме в цю мить за вікном пролунав короткий сигнал автомобіля.

Я повернула голову.

Чорна машина зупинилася біля будинку.

Навіть здалеку я впізнала її.

Ну звісно. Хто б сумнівався, що Дамініан не просто надішле водія, а особисто приїде за мною.

— О, твій принц прибув! — оголосила Наомі, вже стоячи поруч зі мною біля вікна.

— Він не мій принц.

— Поки що.

— Я тебе ненавиджу.

— Ні, любиш!

Я похитала головою, але стримати усмішку не змогла.

— Добре, я пішла. Не сумуй без мене.

— Це я ще подумаю, — вона обійняла мене на прощання. — І дзвони мені! Чуєш? Хочу знати абсолютно все.

— Обов’язково.

— Абсолютно все, Меліссо!

— Господи, так!

Я підхопила сумочку й востаннє озирнулася на подругу. Вона махнула мені рукою, а я, усміхнувшись, вийшла з кімнати.

На вулиці мене вже чекав помічник Дамініана. Щойно він побачив мене з валізою, відразу підійшов і забрав її з моїх рук.

— Доброго дня, міс Меліссо.

— Доброго дня.

Він поклав валізу в багажник, після чого відчинив переді мною задні дверцята автомобіля.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше