МЕЛІССА
— Іспанія з Дамініаном — це жесть і кайф в одному флаконі. Зате зблизитеся! — весело промовила Наомі, допомагаючи мені складати речі у валізу.
Я лише закотила очі.
Щойно я приїхала додому, одразу набрала Наомі. Мені потрібна була її підтримка, але вона не була б Наомі, якби не перетворила звичайну розмову на суміш дружньої допомоги та допиту з особливою пристрастю до подробиць.
Звісно, я розповіла їй усе. І про Іспанію, і про раптове відрядження, і про те, що летимо ми вже сьогодні. А про два поцілунки з Дамініаном… про них вона дізналася з особливим задоволенням.
До вильоту залишалося лише півтори години, тож я вже була повністю готова: одягнена, нафарбована й навіть встигла кілька разів перевірити, чи не забула чогось важливого.
Хоча, якщо бути чесною, найбільше мене турбували зовсім не документи й не речі у валізі.
Усередині мене боролися два абсолютно протилежні почуття. З одного боку, мені було цікаво побачити Іспанію. Я ніколи там не була, а можливість вирватися з повсякденної рутини здавалася доволі привабливою.
З іншого — їхати туди саме з Дамініаном було… незвично.
І, чорт забирай, хвилююче.
А ще було дещо, про що я воліла не думати. Щось, що я старанно заховала якомога глибше у своїй душі разом зі спогадами про два поцілунки, які досі не давали мені спокою.
Особливо другий.
Я досі пам’ятала його дотик, близькість і те, як на мить перестала розуміти, що взагалі відбувається навколо.
Але цього Наомі знати було зовсім необов’язково.
— Не вигадуй, Наомі. Це просто відрядження. Нічого більше, — впевнено заявила я, застібаючи валізу.
Подруга повільно підвела на мене погляд. На її обличчі з’явилася та сама підозрілива усмішка, яка зазвичай не віщувала нічого хорошого.
— А два ваші поцілунки тобі нічого не говорять?
Мої пальці завмерли на застібці.
От же ж…
— Тепер я шкодую, що взагалі тобі щось розповіла! — вигукнула я, схопивши подушку й кинувши її в Наомі.
Вона навіть не встигла ухилитися. Подушка влучила їй просто в обличчя, і наступної миті кімнату наповнив її дзвінкий сміх.
— За що?! — обурено запитала вона, відбираючи подушку.
— За те, що мелеш дурниці!
— Ой, вибач! Просто два поцілунки — це вже щось…
— Це нічого не означає!
— Авжеж. А я тоді королева Іспанії.
— Наомі!
— Мовчу, мовчу! — вона підняла руки, демонструючи капітуляцію, але усмішка нікуди не зникла. — Просто цікаво, що має статися, щоб ти нарешті визнала очевидне.
Я важко зітхнула й сперлася стегном об край ліжка.
— Я просто заспокоїла його. Якби не зробила цього, він міг би вбити людину. А це було останнє, чого я хотіла.
На мить усмішка Наомі стала ще ширшою.
— О-о-о, ти вже й за нього хвилюєшся…
— Я хвилююся за здоровий глузд усіх, хто опиняється поруч із цим чоловіком, — перебила я її.
— Звісно. А я хвилююся за погоду.
— Наомі, я тебе зараз удруге подушкою вдарю!
Вона розсміялася, а я скористалася нагодою, щоб змінити тему.
— До речі, ти ж хотіла розповісти мені щось про Раяна. Що там у вас?
Щойно я вимовила його ім’я, усмішка на обличчі подруги повільно згасла.
Це було настільки помітно, що я відразу насторожилася.
— Давай краще після твоєї поїздки, добре? Не хочу завантажувати тебе ще й цим.
Я насупилася.
Ще вранці Наомі буквально світилася від нетерпіння, коли говорила, що має мені дещо розповісти. А тепер раптом відмовлялася навіть починати розмову.
Щось було не так.
— Наомі, — тихо покликала я.
Вона підняла на мене очі, але відразу відвела погляд.
— Що?
— Ти ж знаєш, що можеш розповісти мені все, правда? Ми подруги. І якщо щось сталося, я хочу знати.
Я підійшла до неї й обійняла. Спочатку вона стояла нерухомо, ніби вагалася, чи варто відповідати на мою турботу, а потім усе-таки обійняла мене у відповідь.
— Знаю, Меліссо. Просто… давай потім, гаразд?
У її голосі було щось таке, що змусило мене відкласти всі подальші запитання.
Я не хотіла тиснути. Якщо Наомі не була готова говорити, значить, у неї була на це причина.
Хоча відчуття тривоги нікуди не зникло.
— Добре. Але я не забуду, — попередила я, відсторонюючись.
— Я й не сумнівалася, — вона нарешті всміхнулася й уважно оглянула мене з ніг до голови. — До речі, ти маєш просто шикарний вигляд.
Я мимоволі усміхнулася.
— Дякую.
— Тільки, будь ласка, не закохайся там у свого боса. Мені буде складно пояснити, чому моя подруга повернулася з Іспанії з розбитим серцем і без жодного магнітика на холодильник.
— Наомі!
Ми знову розсміялися, і саме в цю мить за вікном пролунав короткий сигнал автомобіля.
Я повернула голову.
Чорна машина зупинилася біля будинку.
Навіть здалеку я впізнала її.
Ну звісно. Хто б сумнівався, що Дамініан не просто надішле водія, а особисто приїде за мною.
— О, твій принц прибув! — оголосила Наомі, вже стоячи поруч зі мною біля вікна.
— Він не мій принц.
— Поки що.
— Я тебе ненавиджу.
— Ні, любиш!
Я похитала головою, але стримати усмішку не змогла.
— Добре, я пішла. Не сумуй без мене.
— Це я ще подумаю, — вона обійняла мене на прощання. — І дзвони мені! Чуєш? Хочу знати абсолютно все.
— Обов’язково.
— Абсолютно все, Меліссо!
— Господи, так!
Я підхопила сумочку й востаннє озирнулася на подругу. Вона махнула мені рукою, а я, усміхнувшись, вийшла з кімнати.
На вулиці мене вже чекав помічник Дамініана. Щойно він побачив мене з валізою, відразу підійшов і забрав її з моїх рук.
— Доброго дня, міс Меліссо.
— Доброго дня.
Він поклав валізу в багажник, після чого відчинив переді мною задні дверцята автомобіля.
#6441 в Любовні романи
#2784 в Сучасний любовний роман
#691 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.11.2026