Доведи що ти не така

Розділ 17: Не називай це коханням

Мелісса

 

Я прокинулася від шуму знизу.

Спочатку навіть не зрозуміла, де перебуваю. Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, поки свідомість повільно збирала уривки вчорашнього вечора.

Чужий будинок.

Чужа кімната.

Дамініан.

Я різко сіла на ліжку.

— Чорт… — тихо видихнула, прикривши обличчя долонями.

Перед очима на мить знову промайнул учорашній вечір. Чужі руки. Страх. Відчуття безпорадності.

Я заплющила очі й змусила себе відкинути ці спогади.

Все закінчилося.

Я була ціла.

І найголовніше — я була в безпеці.

Дивно, але після всього, що сталося, я спала цієї ночі краще, ніж за останній час. Настільки добре, що вранці вперше за довгий період прокинулася без звичного стискання в грудях.

Мабуть, через те, що знала: за дверима є людина, яка не дозволить нікому мене скривдити.

Ця думка змусила мене насупитися.

Дамініан.

Я відразу ж відкинула її.

Ні.

Не варто прив'язувати почуття безпеки до конкретної людини.

Особливо до нього.

Я потягнулася до телефону, який лежав на тумбочці, й розблокувала екран.

Повідомлення.

Багато повідомлень.

Дуже багато.

Від Наомі.

І від тітки.

— Нервують, — пробурмотіла я, гортаючи список.

Ще десяток.

— Дуже.

Я відкрила чат із тіткою й швидко набрала:

"Привіт. Вибач, що не відповідала. Була трохи зайнята. Наберу пізніше. Цілую."

Натиснула «відправити» і майже одразу відкрила чат із Наомі.

З нею буде складніше.

Я вже знала, що цей допит неминучий.

"Привіт. Я тобі все поясню, але не зараз. Не хвилюйся. І, будь ласка, не дзвони мені сто разів після цього повідомлення, бо я вимкну телефон. Цілую."

Перечитала.

Посміхнулася.

— Зараз почнеться…

Я відклала телефон і підвелася.

Після душу я переодягнулася й спустилася вниз.

Будинок зустрів мене тишею.

Я обережно пройшла коридором, розглядаючи інтер'єр. Усе тут було стриманим — темне дерево, холодні відтінки, мінімум зайвих речей.

Навіть затишок у цьому будинку здавався контрольованим.

Я звернула в інший коридор і зупинилася біля темних дверей.

Погляд сам ковзнув по ручці.

Цікавість перемогла.

Я вже простягнула руку, але в останню мить зупинилася.

— Не треба…

Я зробила крок назад.

І саме в цю мить двері різко відчинилися.

Я завмерла.

На порозі стояв Дамініан.

Волосся було ще вологим після душу, а навколо стегон обгорнутий рушник.

Мої очі розширилися.

Я миттєво відвернулася.

— О Боже…

Почула тихий сміх.

— Це ти до мене?

Його голос пролунав зовсім поруч.

Я відступила на крок.

— Могли б ви одягнутися?

— Мені й так подобається.

Я стиснула губи.

— А мені не дуже комфортно розмовляти зі стіною.

— А мені не дуже комфортно розмовляти з твоєю спиною.

— Тоді вдягніться.

Я повернулася, але лише на секунду.

І знову відвернулася.

— Ви ж знали, що я тут?

— Ні.

— Не вірю.

— Я не знав, що ти вирішиш стояти біля моїх дверей.

Я почула його кроки.

Він опинився попереду мене дивлячись мені в обличчя.

Я змусила себе підняти очі й подивитися йому в обличчя.

— Я просто розглядала ваш будинок.

— І як?

— Нормально.

— Нормально?

— А що я мала сказати?

Він ледь усміхнувся.

— Не знаю. Може, «вражаюче».

— Не дочекаєтесь.

Я розвернулася й пройшла повз нього.

— У вас є щось перекусити?

— Глянь у холодильнику.

Він повернувся до кімнати, а я попрямувала на кухню.

Відкривши холодильник, я кілька секунд просто дивилася всередину.

Овочі.

Ще овочі.

Броколі.

І знову овочі.

— Мда…

Я закрила холодильник.

— Схоже, без сніданку.

Зробивши каву, я сіла за стіл і відкрила Instagram.

Через кілька хвилин почула кроки.

— Що, перекусила?

Я підняла голову.

Дамініан уже сидів навпроти.

— Ага.

— Що їла?

Я зробила ковток кави.

— Каву.

Він кілька секунд дивився на мене.

— І це ти називаєш поїла?

— А що не так?

— Меліссо…

— У тебе, крім броколі, взагалі нічого немає.

Він мовчки підвівся, підійшов до холодильника й відкрив його.

Зазирнув усередину.

Кілька секунд стояв нерухомо.

— Раяне…

Я ледь не розсміялася.

Він закрив холодильник.

— По дорозі на роботу заїдемо в магазин.

— Не треба.

— Куплю тобі щось нормальне.

— Я сама можу купити.

— Я сказав — купимо.

Я подивилася на нього.

— Ви завжди всім наказуєте?

— Коли мене не слухають — так.

Я закотила очі.

— Нестерпний.

— Зате голодною не будеш.

 

Дамініан 

 

Я справді хотів убити Раяна.

Хтось пояснить мені, навіщо людині стільки їжі?

Він примудрився з'їсти майже все, що було в холодильнику.

Залишилася тільки броколі.

І, судячи з виразу обличчя Мелісси, навіть вона не була готова зробити їй таку послугу.

Ми сіли в автомобіль.

Я завів двигун, але кілька секунд не рушав.

Мій погляд мимоволі ковзнув у її бік.

Вона дивилася у вікно.

Спокійна.

Наче нічого особливого не сталося.

Але я знав, що це не так.

Після вчорашнього я не міг перестати думати про неї.

Про те, що могло статися.

Про те, як близько вона була до небезпеки.

Мене дратувало, що я взагалі про це думаю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше