Мелісса
Я прокинулася від шуму знизу.
Спочатку навіть не зрозуміла, де перебуваю. Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, поки свідомість повільно збирала уривки вчорашнього вечора.
Чужий будинок.
Чужа кімната.
Дамініан.
Я різко сіла на ліжку.
— Чорт… — тихо видихнула, прикривши обличчя долонями.
Перед очима на мить знову промайнул учорашній вечір. Чужі руки. Страх. Відчуття безпорадності.
Я заплющила очі й змусила себе відкинути ці спогади.
Все закінчилося.
Я була ціла.
І найголовніше — я була в безпеці.
Дивно, але після всього, що сталося, я спала цієї ночі краще, ніж за останній час. Настільки добре, що вранці вперше за довгий період прокинулася без звичного стискання в грудях.
Мабуть, через те, що знала: за дверима є людина, яка не дозволить нікому мене скривдити.
Ця думка змусила мене насупитися.
Дамініан.
Я відразу ж відкинула її.
Ні.
Не варто прив'язувати почуття безпеки до конкретної людини.
Особливо до нього.
Я потягнулася до телефону, який лежав на тумбочці, й розблокувала екран.
Повідомлення.
Багато повідомлень.
Дуже багато.
Від Наомі.
І від тітки.
— Нервують, — пробурмотіла я, гортаючи список.
Ще десяток.
— Дуже.
Я відкрила чат із тіткою й швидко набрала:
"Привіт. Вибач, що не відповідала. Була трохи зайнята. Наберу пізніше. Цілую."
Натиснула «відправити» і майже одразу відкрила чат із Наомі.
З нею буде складніше.
Я вже знала, що цей допит неминучий.
"Привіт. Я тобі все поясню, але не зараз. Не хвилюйся. І, будь ласка, не дзвони мені сто разів після цього повідомлення, бо я вимкну телефон. Цілую."
Перечитала.
Посміхнулася.
— Зараз почнеться…
Я відклала телефон і підвелася.
Після душу я переодягнулася й спустилася вниз.
Будинок зустрів мене тишею.
Я обережно пройшла коридором, розглядаючи інтер'єр. Усе тут було стриманим — темне дерево, холодні відтінки, мінімум зайвих речей.
Навіть затишок у цьому будинку здавався контрольованим.
Я звернула в інший коридор і зупинилася біля темних дверей.
Погляд сам ковзнув по ручці.
Цікавість перемогла.
Я вже простягнула руку, але в останню мить зупинилася.
— Не треба…
Я зробила крок назад.
І саме в цю мить двері різко відчинилися.
Я завмерла.
На порозі стояв Дамініан.
Волосся було ще вологим після душу, а навколо стегон обгорнутий рушник.
Мої очі розширилися.
Я миттєво відвернулася.
— О Боже…
Почула тихий сміх.
— Це ти до мене?
Його голос пролунав зовсім поруч.
Я відступила на крок.
— Могли б ви одягнутися?
— Мені й так подобається.
Я стиснула губи.
— А мені не дуже комфортно розмовляти зі стіною.
— А мені не дуже комфортно розмовляти з твоєю спиною.
— Тоді вдягніться.
Я повернулася, але лише на секунду.
І знову відвернулася.
— Ви ж знали, що я тут?
— Ні.
— Не вірю.
— Я не знав, що ти вирішиш стояти біля моїх дверей.
Я почула його кроки.
Він опинився попереду мене дивлячись мені в обличчя.
Я змусила себе підняти очі й подивитися йому в обличчя.
— Я просто розглядала ваш будинок.
— І як?
— Нормально.
— Нормально?
— А що я мала сказати?
Він ледь усміхнувся.
— Не знаю. Може, «вражаюче».
— Не дочекаєтесь.
Я розвернулася й пройшла повз нього.
— У вас є щось перекусити?
— Глянь у холодильнику.
Він повернувся до кімнати, а я попрямувала на кухню.
Відкривши холодильник, я кілька секунд просто дивилася всередину.
Овочі.
Ще овочі.
Броколі.
І знову овочі.
— Мда…
Я закрила холодильник.
— Схоже, без сніданку.
Зробивши каву, я сіла за стіл і відкрила Instagram.
Через кілька хвилин почула кроки.
— Що, перекусила?
Я підняла голову.
Дамініан уже сидів навпроти.
— Ага.
— Що їла?
Я зробила ковток кави.
— Каву.
Він кілька секунд дивився на мене.
— І це ти називаєш поїла?
— А що не так?
— Меліссо…
— У тебе, крім броколі, взагалі нічого немає.
Він мовчки підвівся, підійшов до холодильника й відкрив його.
Зазирнув усередину.
Кілька секунд стояв нерухомо.
— Раяне…
Я ледь не розсміялася.
Він закрив холодильник.
— По дорозі на роботу заїдемо в магазин.
— Не треба.
— Куплю тобі щось нормальне.
— Я сама можу купити.
— Я сказав — купимо.
Я подивилася на нього.
— Ви завжди всім наказуєте?
— Коли мене не слухають — так.
Я закотила очі.
— Нестерпний.
— Зате голодною не будеш.
Дамініан
Я справді хотів убити Раяна.
Хтось пояснить мені, навіщо людині стільки їжі?
Він примудрився з'їсти майже все, що було в холодильнику.
Залишилася тільки броколі.
І, судячи з виразу обличчя Мелісси, навіть вона не була готова зробити їй таку послугу.
Ми сіли в автомобіль.
Я завів двигун, але кілька секунд не рушав.
Мій погляд мимоволі ковзнув у її бік.
Вона дивилася у вікно.
Спокійна.
Наче нічого особливого не сталося.
Але я знав, що це не так.
Після вчорашнього я не міг перестати думати про неї.
Про те, що могло статися.
Про те, як близько вона була до небезпеки.
Мене дратувало, що я взагалі про це думаю.
#6269 в Любовні романи
#2700 в Сучасний любовний роман
#678 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.11.2026