Розділ 9 : Сумнівайся

Мелісса

Я навіть не звернула уваги, як доїхала до будинку Наомі. У голові одна за одною крутилися думки, не даючи зосередитися ні на чому іншому.

Я  розплатилася з водієм і, вийшовши з таксі, направилася до будинку Наомі.

Мені зараз, як ніколи, була потрібна подруга.

Дійшовши до вхідних дверей, я зупинилася. Рука вже майже потягнулася до дзвінка, але я завмерла.

А чи варто взагалі її навантажувати своїми проблемами?

Не знаю, скільки часу я так простояла, втупившись у двері, але раптом вони з іншого боку самі відчинилися.

На порозі з'явилася Наомі.

Вона ковзнула по мені тривожним поглядом, одразу помітивши мій стан.

Я лише ледь помітно посміхнулася.

— Привіт... Пустиш? — усе, що я могла запитати.

— Ти ще запитуєш? Проходь, — стурбовано відповіла вона.

Щойно я опинилася всередині, Наомі різко обійняла мене.

І все, що я так старанно намагалася стримати, в ту ж мить обірвалося.

Я почала плакати.

Через несправедливість.

Через біль.

Через те, що мені ніхто не повірив.

Дамініан...

Я так намагалася довести йому, що варта цієї роботи. Що я можу впоратися. Що я не та, за кого він мене зараз приймає.

А йому вистачило одних камер, щоб не повірити мені.

Я дурепа...

Наомі гладила мене по волоссю, щось тихо й заспокійливо говорячи.

— Меліссо, все буде добре, чуєш? — запитала вона, вже відсторонившись і дивлячись мені просто в очі.

Я кивнула й знову обійняла її.

— Розповіси? — тихо запитала Наомі.

— Тому я до тебе і приїхала, — відповіла я.

Я пройшла до вітальні й сіла на диван. Наомі одразу влаштувалася поруч, уже готова вислуховувати мене стільки, скільки буде потрібно.

Я розповіла їй усе.

Від самого початку.

Про кабінет. Про інформацію, яка зникла. Про камери. Про те, що на записах була саме я.

І, звичайно ж, про Дамініана.

Про його слова.

Про той момент, коли я зрозуміла, що він мені не вірить.

Наомі слухала мовчки, лише зрідка ставлячи запитання. А коли я закінчила, вона кілька секунд просто дивилася на мене.

— Ну він і козел усе-таки, — сказала Наомі й, взявши келих ігристого, випила його залпом.

— Не те слово, — тільки додала я.

Вона подивилася на мене й усміхнулася.

— Зате ти йому врізала, — сказала подруга, знову обіймаючи мене.

У неї була щира радість в очах.

А в мене всередині — пустота.

Так, я йому врізала.

Але не дуже допомогло...

Я навіть зараз могла відчути той момент. Його погляд. Свою злість. Свою образу.

І той дивний біль, який з'явився після.

— Добре, Наомі, я хочу відпочити, тому я в душ і спати.

Я поставила келих, до якого навіть за час розмови не доторкнулася, і направилася у ванну.

Зайшовши всередину, я притулилася спиною до холодної стіни.

А потім просто сповзла по ній на підлогу, взявшись руками за голову.

Усе тіло наче стало важким.

— Ненавиджу тебе... — прошепотіла я.

Не знала тільки, кого саме в цей момент ненавиділа більше.

Його.

Чи себе за те, що мені досі не було байдуже.

Просидівши так хвилин десять, я нарешті піднялася.

Прийняла душ, змиваючи із себе цей сьогоднішній безлад, і вийшла з ванної.

На дивані вже лежав одяг.

Наомі в кімнаті не було.

Я взяла речі й пішла нагору. Зайшовши до кімнати, переодягнулася, сіла на ліжко й, узявши телефон, зателефонувала тьоті.

Я просто хотіла її почути.

Саме зараз.

Після декількох гудків я почула її ніжний голос.

— Привіт, красуня, що ти там? — запитала мене тьотя.

Я лише видавила із себе посмішку.

— В мене все чудово. А ти як?

Мені головне, щоб у неї все було добре.

— В мене також усе чудово, дякую. Щось ти засмучена... Щось сталося?

Тьотя вміла навіть по голосу дізнатися, чи сумна я, чи весела, чи мене щось бісить, чи я просто не хочу говорити.

— Ні, зі мною все добре. Тобі здається. Я в Наомі, ми разом посміялися, поговорили, — сказала я.

Я не хотіла навантажувати її цим усім хаосом.

Його достатньо і в моїй голові.

— Тоді добре. Але якщо тебе щось турбує — кажи. Я завжди підтримаю і вислухаю, — лагідно сказала тьотя.

На очі навернулися сльози, але я швидко стримала їх.

Ні.

Я не хочу ревіти.

Вже досить на сьогодні.

— Тьотю, коли ти приїдеш? — запитала я в надії, що скоро побачу її.

Я хотіла побачити її.

— Постараюся приїхати через два місяці до тебе. Зараз дуже багато роботи, не встигаю нічого.

— Добре. Я буду чекати тебе. Люблю.

— І я тебе, сонечко. Відпочивай уже, пізно. Надобраніч.

Ми попрощалися.

Я вкрилася ковдрою й тільки зібралася поринути в сон, як хтось відчинив двері в кімнату.

Я повернулася й побачила Наомі, яка стояла також у піжамі.

— Хотіла переконатися, що з тобою все добре, — сказала Наомі.

— Зі мною все добре, — запевнила я.

Скоріше себе, ніж її.

Вона усміхнулася.

— Тоді спи, красуня.

Я кивнула.

Наомі вийшла, залишивши мене одну в темній кімнаті.

Я ще кілька секунд дивилася на двері, за якими вона зникла.

А потім заплющила очі.

І цього разу сон забрав мене майже одразу.

Дамініан

Я тримав у руках дві кави й сів поруч із Раяном. Було вже пізно, але ми продовжували вирішувати проблему: хто все-таки здав нашу інформацію Караллу.

І десь у глибині душі я все ще сподівався, що це не Мелісса.

Так, я випалив те, що не мав права говорити.

Я бачив і відчув усю її злість у тому ляпасі. Колись я сам собі говорив, що не дозволю жінці навіть доторкнутися до мене. А вона не те що доторкнулася — вона мене вдарила.