Пролог. Ласкаво просимо до пекла. Ваш багаж уже випарувався

«Людство — єдиний відомий біологічний вид, який, знайшовши планету з температурою плавлення свинцю, атмосферним тиском, здатним розчавити підводний човен, і хмарами сірчаної кислоти, негайно запитав: “А скільки тут коштує квадратний метр?”»

Із передмови до першого видання «Довідника з колонізації Венери». Автор передмови помер природною смертю. Це надзвичайно рідкісний випадок серед людей, причетних до венеріанської програми.

Коли Марса виявилося замало

Людство остаточно збожеволіло у вівторок.

Звичайно, історики майбутнього сперечатимуться щодо точної дати. Одні наполягатимуть, що все почалося з винайдення колеса. Інші звинувачуватимуть промислову революцію, соціальні мережі або першу людину, яка подивилася на Місяць і вирішила, що там неодмінно треба поставити прапор.

Але документи Міжпланетного управління колонізації свідчитимуть однозначно: офіційне божевілля було затверджено у вівторок, о дев'ятій сорок сім за земним координованим часом, під час сорок третього позачергового засідання Комітету стратегічного розширення людської присутності.

На порядку денному стояло лише одне питання:

«Куди нам тепер подітися?»

Марс на той момент уже пережив перші хвилі колонізації, кілька економічних криз, два повстання шахтарів, одну невдалу спробу запровадити податок на пил і скандальне відкриття, що головною загрозою для марсіанських поселень є не космічна радіація, а керівники відділів постачання.

Люди побудували купольні міста, проклали транспортні тунелі, навчилися добувати воду з підповерхневого льоду, вирощувати помідори в реголіті після відповідної обробки й сваритися через комунальні платежі на відстані сотень мільйонів кілометрів від Землі.

І хоча Марс залишався холодним, сухим, майже безповітряним світом, де звичайна прогулянка без скафандра завершувалася набагато швидше за будь-яку невдалу романтичну зустріч, він уже здавався людству недостатньо екстремальним.

Бо така природа нашого виду.

Якщо ми бачимо гору — неодмінно хочемо на неї вилізти.

Якщо бачимо океан — бажаємо переплисти.

Якщо знаходимо пустелю — прокладаємо посеред неї автомагістраль, будуємо готель із басейном і дивуємося, чому не вистачає води.

А якщо виявляємо планету, на поверхні якої можна одночасно зварити яйце, розплавити свинець і назавжди позбутися небажаних родичів, — негайно створюємо державну програму її освоєння.

Отже, питання наступної колонії постало неминуче.

Земля залишалася перенаселеною, політично нервовою й надзвичайно дорогою для проживання. Марс поступово перетворювався на місце, де заможні люди купували краєвиди на червоний пил, а незаможні забезпечували функціонування цих краєвидів.

Меркурій пропонував чудові можливості для сонячної енергетики, але мав неприємну звичку нагріватися до температур, за яких романтичні прогулянки вимагали промислового охолодження.

Астероїди були багаті на ресурси, проте більшість із них не мала атмосфери, нормальної гравітації, ресторанів і бодай пристойного місця для встановлення пам'ятника першому губернатору.

І тоді хтось сказав:

— А як щодо Венери?

У залі стало тихо.

Так тихо, як буває лише тоді, коли бухгалтер знаходить у бюджеті зайві дев'ять нулів або лікар повідомляє пацієнтові, що результати аналізів надзвичайно цікаві з наукового погляду.

Голова комітету, професор Адріан Вернер, підвів очі від планшета.

— Перепрошую, — повільно промовив він. — Ви сказали «Венера»?

— Саме так.

— Планета Венера?

— Так.

— Друга планета від Сонця?

— Вона сама.

— Та, на поверхні якої приблизно чотириста шістдесят п'ять градусів Цельсія?

— Саме вона.

— З атмосферним тиском приблизно дев'яносто дві земні атмосфери?

— Так.

— Із сірчанокислотними хмарами?

— Абсолютно правильно.

Професор на мить замислився.

— І що ви пропонуєте там робити?

Молодий інженер, який подав ідею, усміхнувся.

— Жити.

Десь у задній частині зали хтось упустив чашку.

Історики потім назвуть цей звук початком Другої великої хвилі колонізації Сонячної системи.

Насправді то був останній звук здорового глузду, який намагався втекти із засідання.

Планета, яку назвали на честь богині кохання

Венера — прекрасна назва.

Ніжна, мелодійна, сповнена романтики.

Давньоримська богиня кохання, краси, пристрасті та бажання подарувала своє ім'я найяскравішій планеті земного неба. Тисячоліттями поети оспівували її світло, закохані шукали її на вечірньому небосхилі, а астрономи намагалися зрозуміти, що приховує ця загадкова красуня.

Виявилося, приховує вона багато чого.

Наприклад, атмосферу, що майже повністю складається з вуглекислого газу.

Температуру поверхні, достатню для розплавлення деяких металів.

Атмосферний тиск, порівнянний із тиском на глибині близько дев'ятисот метрів у земному океані.

І хмари, в яких містяться краплини концентрованої сірчаної кислоти.

Ідеальна наречена, якщо ви шукаєте стосунків, які буквально знищать вас.

Назва виявилася одним із найуспішніших маркетингових рішень античності.

Якби планету назвали «Термохімічний апокаліпсис номер два», людство, можливо, поставилося б до неї обережніше. Але Венера звучала привабливо.

А привабливість, як відомо, часто змушує розумних людей ухвалювати рішення, про які вони згодом шкодують.

Особливо коли йдеться про гарячі об'єкти.

Парадокс Венери полягає в тому, що за багатьма параметрами вона справді нагадує Землю.

Її діаметр становить приблизно дванадцять тисяч сто чотири кілометри — лише трохи менше за земний. Маса дорівнює приблизно вісімдесяти двом відсоткам маси Землі. Прискорення вільного падіння на поверхні — близько 8,87 метра за секунду в квадраті, тобто приблизно дев'яносто відсотків земного.