
АНОТАЦІЯ:
Пак Чімін — альфа, власник компанії з бездоганною репутацією, за якою ховається мафіозна імперія. Його дні розписані, а ночі — порожні. Він не шукає нічого, окрім контролю.
Мін Юнгі — омега, який грає на гітарі на вузьких вулицях міста. Його музика — тиха, майже непомітна. Як і він сам. До того моменту, коли Чімін відчуває його запах.
Техьон — художник із минулим, про яке воліє мовчати. Омега, що живе яскраво, навіть тоді, коли світ сірий. Чонгук — альфа, якому не довіряють навіть власні тіні, але Техьон здається йому світлом.
Це історія не про силу. І не про слабкість.
Це історія про напругу між поглядами, про ноти, що залишаються після тиші, і про дві пари, яким доведеться вибирати — захистити одне одного чи знову зникнути в темряві.
Усе почалось зі звуку гітари та запаху мандарин...
ЖАНР: Фанфік , Трилер. В тексті є: bts, слеш, омегаверс
Уривок:
Він прокидався не від будильника, а від шуму міста. Метро, що прокидалося під ногами. Автомобілі, які здавались серцебиттям асфальту. Люди, що йшли — не помічаючи, не озираючись, не питаючи.
Юнгі лежав, загорнутий у тонку ковдру, на матраці в мансарді, де стеля просідала від вологи, а стіни пахли цвіллю й старим димом. У цьому приміщенні не було меблів. Лише гітара, блокнот, термос із залишками чаю і запалена свічка. Вона коптіла, залишаючи слід на банці, але давала мінімум тепла.
Йому цього вистачало.
Юнгі був омегою. Але не з тих, які шукали пару або жили, чекаючи, коли хтось витягне їх із холоду. Він пройшов крізь чужі підвали, обіцянки, затримані виплати, погані запахи в підворіттях і досвід, якого достатньо, щоб перестати вірити в чужу доброту.
У нього залишився тільки голос. І гітара.
Він співав у переходах, у прохідних біля метро, у порожніх дворах. Його голос не був сильним. Але він був справжнім. Іноді цього було достатньо, щоб перехожі кидали монети. Іноді — ні.
Йому не було куди повертатись. Він давно втік. Від родини, яка змушувала мовчати. Від системи, яка визначала, коли й кому ти повинен належати. Від альф, яким ти був не більше ніж запахом, — товаром, зручною біологією.
Юнгі не носив мітку. Його тіло лишалося вільним. Але це не була перемога. Це було виживання.
Він піднявся, одягнув стару чорну куртку й шарф, запах якого з роками змішався з його власним. Мандарини з гіркотою. Не тому, що він хотів пахнути смачно. А тому, що це був його єдиний спогад із дитинства: коли все ще здавалося можливим.
Вийшов на вулицю. Повітря було вологе, з присмаком пилу. Сонце ще не піднялось. Але місто вже дихало — рівно, глухо, ніби не помічало, що десь тут стоїть один омега, чий день починається з порожнього шлунка і незаписаного акорду.
Він сів навпочіпки, дістав гітару, перевірив струни. Холодними пальцями провів по грифу, і звук — перший за день — прозвучав у повітрі, як ковток. Він грав не для когось. Не для грошей. Просто щоб не забути, що існує.
У його піснях не було слів про кохання чи мрії. Лише тиша між нотами. Тиша, яку інші не витримували. А він — у ній жив.
Біля метро він зупинявся завжди в одному й тому ж місці. Облущена стіна, кілька метрів до виходу, звідки постійно йшли люди. Він знав кожен ритм — коли годинник вибиває велику хвилю, коли спадає.
Юнгі не дивився на перехожих. Не просив. Не вів розмов. Він просто сідав, грав, і люди або залишались, або проходили повз. Частіше — проходили.
— Тобі знову нічого не кинули, — сказав хтось одного разу.
Юнгі не підвів голови.
— І що? Може, мені плакати?
Це був продавець із сусідньої точки — бета. Він сміявся голосно й грубо. Але щодня залишав біля гітари пляшку води. Не коментував.
Юнгі не вірив у дружбу. Але пам’ятав, хто не зневажав його.
Інколи він ночував у знайомих. Випадкові місця. Колишній студент, який збирав портфоліо. Бариста, яка втекла з дому. Омега з фарбами, який любив говорити, навіть коли ніхто не слухав.
Його звали Техьон. І він пах корицею.
Вперше Юнгі почув його запах ще до того, як побачив. Той стояв із мольбертом просто на виході з метро, в яскравій жилетці, розмальованих черевиках і такою кількістю кольору, що Юнгі хотів піти ще до того, як почалась розмова.
Але Техьон заговорив перший.
— Привіт. У тебе цікаве обличчя. Я можу тебе намалювати?
Юнгі насупився.
— Не можеш.
— Жаль. Бо в твоїх очах щось справжнє. А таких облич мало.
— Ти надто гучний, — сказав Юнгі і хотів піти. Але не пішов.
Техьон більше не наполягав. Просто дістав термос і сів поруч. Пах м’ятою, корицею і теплом. Від нього не тхнуло страхом. Не було феромонів. Лише дихання і фарби.
— Я теж омега, — сказав він просто. — Але не вмію мовчати.
Це було дивно. І нестерпно. Але наступного дня Юнгі знову прийшов до тієї стіни. І Техьон вже чекав. Не розпитував. Просто був
Юнгі не говорив про себе. Його минуле — те, що починалось у квартирі, де батько був альфою з порожніми очима, а мати — омегою, яка навчила не дихати в голос, — він не згадував.
Йому не хотілося думати про те, як його тіло в дев’ятнадцять виставили на “аукціон” під виглядом шлюбної пропозиції. Як він втік, коли зрозумів, що його запах уже записано в базу. Як спалив документи й став ніким.
Це було до.
А тепер — тиша.
Музика.
І запах мандарин, який з кожним днем тримався слабше. Бо навіть пам’ять колись стирається.
Але саме в той день, коли все здавалося звичним — монети, холод, байдужість — його тіло раптом завмерло.
Запах.
Не його. Інший. Чужий. Різкий, чистий, не парфум. Феромон.
Юнгі підвів очі. І побачив його.
Альфа.
У пальті. Світле волосся. Погляд, який зупиняв дихання. Ніхто з них не говорив. Але їхні очі вже знали більше, ніж слід було б знати.
І з того моменту — тиша більше не була такою, як раніше....