
АНОТАЦІЯ:
Коли світ руйнується за одну ніч, Лі Фелікс повертається з відрядження і опиняється в центрі зомбі-апокаліпсису. Але ці мерці — не звичайні. Паразит, що ховається в їхніх тілах, робить їх сильнішими, швидшими й розумнішими.
Разом з невеликою групою виживших — старими друзями, лікарем, що шукає ліки, і загадковим письменником, чиї книги ніби передбачили все, — Фелікс намагається вибратися з палаючого Сеулу й дістатися безпечного притулку в горах Тхебексан.
Але правда виявляється страшнішою за зомбі: паразит не просто вбиває. Він змінює. І дехто з них уже може бути заражений.
Виживання. Зрада. Втрати. І питання, на яке немає легкої відповіді: чи варто рятувати світ, якщо для цього доведеться стати монстром?
ЖАНР: Постапокаліпсис , Фанфік. В тексті є: зомбі, виживання, зомбіапокаліпсис
Уривок:
Я ввалився в квартиру на дванадцятому поверсі й одразу скинув черевики в генкан.
Повітря в Сеулі сьогодні стояло важке, вологе, наче перед тайфуном. У голові гуділо ще з ранку.
Національний музей втратив експонати на чотири мільярди вон. Хтось серед ночі виніс стародавні нефритові артефакти й пару золотих прикрас періоду Трьох держав. І замість того, щоб ловити злодіїв, дирекція вирішила «покарати винних» і скоротити всіх, хто хоч колись дихав у бік тієї зали.
Я щойно повернувся з експедиції з остріва на Чеджу — два тижні в вулканічній пилюці, зразки базальту в рюкзаку, а мене вже «подякували за співпрацю». Молодий спеціаліст, контракт менше року — найлегше викинути.
Мене звати Лі Фелікс. Двадцять п’ять. Блондин. Блакитні очі. Працюю (працював) молодшим науковим співробітником у відділі мінералогії й археологічної геології. Зараз ці блакитні очі дивилися в дзеркало у ванній і виглядали так, ніби їхній власник ось-ось розплачеться або когось приб’є.
Грошей — до кінця наступного місяця, якщо економити на рамені й метро. Перспектив — нуль цілих нуль десятих.
Я саме вмивався крижаною водою, коли телефон у кишені завибрував.
Невідомий номер.
Без імені, без фото — просто +82 і цифри.
Я звик скидати такі дзвінки, але сьогодні чомусь натиснув зелений.
Телефон притиснутий до вуха, а я вже посміхаюсь — впізнав цей самовдоволений тон одразу.
— Фелікс, вгадай хто?
— Судячи по інтонації, якась щаслива скотина. Нема часу мені вгадувати, Чані.
— Феліксе, друже, ти що не впізнав мене? Це я, Крістофер Бан Чан. Я влаштовую звану вечерю й вирішив запросити свого старого друга.
— Ти серйозно дзвониш саме сьогодні? Мене щойно викинули з роботи, я в повному лайні чорт забирай…
— Феліксе, ну ти думаєш, що я не допоможу старому дружбану? Запрошення разом з білетами я тобі вже вислав. Відмова не приймається.
Гудки.
Він просто взяв і кинув трубку, як у старі часи, коли ми в студентські роки сперечались до третьої ночі й переможець вирішував за обох.
Я ще не встиг дійти до кухні, як у двері залунало стукотіння — різке, впевнене, ніби хтось б’є п’ятами по металу.
Відкрив.
Переді мною стояла дівчина років двадцяти трьох, ідеально рівна постава, чорний костюм-двійка, волосся зібране в тугий низький хвіст. У руках — товстий кремовий конверт.
— Доброго вечора, пане Лі Фелікс, — вона вклонилась на десять градусів, як у дорогих готелях.
— Мене звати Хан Джі Су, я особиста секретарка пана Крістофера Бан Чана.
Вона простягнула конверт.
— Тут квиток на приватний рейс. Завтра о 08:00 за вами приїде машина, яка доставить вас до аеропорту Інчхон, термінал FBO. Речі брати не потрібно — все необхідне вже підготовлено в резиденції. Це особисте прохання мого боса.
Я взяв конверт, але все ще стояв у дверях, ніби примерз.
Я нарешті підвів погляд на неї по-справжньому.
Хан Джі Су була… ну, з тих, кого не можливо не помітити. Не худа манекенниця, але й не «пухкенька». Ідеальна середина, яку чоловіки зазвичай називають «оце так». Темне волосся — тугий низький хвіст, жодної волосини зайвої. Обличчя наче корейські скульптори вирізьбили й сказали: «Тримай, світе, насолоджуйся». А костюм сидів так, що я мимоволі провів очима по лінії талії й нижче.
Класика. Чоловіки — передбачувані створіння.
— Дякую, Хан Джі Су-ссі, — я постарався, щоб голос звучав хоч трохи впевнено. — Усе зрозумів. А скажіть… коли у вас робочий день закінчується?
— О шостій. А що? — вона здивовано кліпнула великими темними очима, і в них спалахнув справжній інтерес.
Я вичавив найзвабливішу посмішку, на яку був здатен після сьогоднішнього дня.
— Хотів запросити вас на вечерю. Сьогодні. Просто поїсти. Без задніх думок.
Вона мило посміхнулась — ввічливо, професійно, смертельно.
— Дякую за пропозицію, пане Лі Феліксе, але мушу відмовити. У мене є хлопець.
Я розвів руками, наче мене образили до глибини душі.
— Ось бачите! Ви всі відразу думаєте, що якщо чоловік запрошує на вечерю — це обов’язково секс. А потім скаржитесь, які ми, чоловіки, примітивні.
Обличчя Хан Джі Су раптово залило яскравим рум’янцем — від вух до ключиць.
— Щасливого вам відпочинку, пане Феліксе, — випалила вона швидше, ніж зазвичай говорять секретарки магнатів, розвернулась і майже побігла сходами вниз. Підбори цокали, як кулемет.
Я ще кілька секунд стояв у відкритих дверях, дивився їй услід…
…і мене нарешті прорвало.
Сміявся я голосно, до сліз, притулившись лобом до холодної стіни.
Бо зрозумів: сьогодні мене спочатку вигнали з роботи, потім якийсь псих із мого минулого вислав приватний літак, а я, замість збиратися, намагався зняти секретарку друга — і отримав по пиці ввічливим рум’янцем.
Геніальний день. Просто геніальний.....
Приємного Читання!