Довідник Книг Для нових читачів

ВІДЛУННЯ МЕРТВИХ

АНОТАЦІЯ:

Коли світ руйнується за одну ніч, Лі Фелікс повертається з відрядження і опиняється в центрі зомбі-апокаліпсису. Але ці мерці — не звичайні. Паразит, що ховається в їхніх тілах, робить їх сильнішими, швидшими й розумнішими.
Разом з невеликою групою виживших — старими друзями, лікарем, що шукає ліки, і загадковим письменником, чиї книги ніби передбачили все, — Фелікс намагається вибратися з палаючого Сеулу й дістатися безпечного притулку в горах Тхебексан.
Але правда виявляється страшнішою за зомбі: паразит не просто вбиває. Він змінює. І дехто з них уже може бути заражений.
Виживання. Зрада. Втрати. І питання, на яке немає легкої відповіді: чи варто рятувати світ, якщо для цього доведеться стати монстром?

ЖАНР: Постапокаліпсис , Фанфік. В тексті є: зомбі, виживання, зомбіапокаліпсис

 

Уривок:

Я ввалився в квартиру на дванадцятому поверсі й одразу скинув черевики в генкан.
 Повітря в Сеулі сьогодні стояло важке, вологе, наче перед тайфуном. У голові гуділо ще з ранку.

Національний музей втратив експонати на чотири мільярди вон. Хтось серед ночі виніс стародавні нефритові артефакти й пару золотих прикрас періоду Трьох держав. І замість того, щоб ловити злодіїв, дирекція вирішила «покарати винних» і скоротити всіх, хто хоч колись дихав у бік тієї зали.

Я щойно повернувся з експедиції з остріва на Чеджу — два тижні в вулканічній пилюці, зразки базальту в рюкзаку, а мене вже «подякували за співпрацю». Молодий спеціаліст, контракт менше року — найлегше викинути.

Мене звати Лі Фелікс. Двадцять п’ять. Блондин. Блакитні очі. Працюю (працював) молодшим науковим співробітником у відділі мінералогії й археологічної геології. Зараз ці блакитні очі дивилися в дзеркало у ванній і виглядали так, ніби їхній власник ось-ось розплачеться або когось приб’є.

Грошей — до кінця наступного місяця, якщо економити на рамені й метро. Перспектив — нуль цілих нуль десятих.

Я саме вмивався крижаною водою, коли телефон у кишені завибрував.
 Невідомий номер.
 Без імені, без фото — просто +82 і цифри.
 Я звик скидати такі дзвінки, але сьогодні чомусь натиснув зелений.
Телефон притиснутий до вуха, а я вже посміхаюсь — впізнав цей самовдоволений тон одразу.

— Фелікс, вгадай хто?

— Судячи по інтонації, якась щаслива скотина. Нема часу мені вгадувати, Чані.

— Феліксе, друже, ти що не впізнав мене? Це я, Крістофер Бан Чан. Я влаштовую звану вечерю й вирішив запросити свого старого друга.

— Ти серйозно дзвониш саме сьогодні? Мене щойно викинули з роботи, я в повному лайні чорт забирай…

— Феліксе, ну ти думаєш, що я не допоможу старому дружбану? Запрошення разом з білетами я тобі вже вислав. Відмова не приймається.

Гудки.

Він просто взяв і кинув трубку, як у старі часи, коли ми в студентські роки сперечались до третьої ночі й переможець вирішував за обох.
 Я ще не встиг дійти до кухні, як у двері залунало стукотіння — різке, впевнене, ніби хтось б’є п’ятами по металу.

Відкрив.

Переді мною стояла дівчина років двадцяти трьох, ідеально рівна постава, чорний костюм-двійка, волосся зібране в тугий низький хвіст. У руках — товстий кремовий конверт.

— Доброго вечора, пане Лі Фелікс, — вона вклонилась на десять градусів, як у дорогих готелях.
 
— Мене звати Хан Джі Су, я особиста секретарка пана Крістофера Бан Чана.

Вона простягнула конверт.

— Тут квиток на приватний рейс. Завтра о 08:00 за вами приїде машина, яка доставить вас до аеропорту Інчхон, термінал FBO. Речі брати не потрібно — все необхідне вже підготовлено в резиденції. Це особисте прохання мого боса.

Я взяв конверт, але все ще стояв у дверях, ніби примерз.

Я нарешті підвів погляд на неї по-справжньому.
Хан Джі Су була… ну, з тих, кого не можливо не помітити. Не худа манекенниця, але й не «пухкенька». Ідеальна середина, яку чоловіки зазвичай називають «оце так». Темне волосся — тугий низький хвіст, жодної волосини зайвої. Обличчя наче корейські скульптори вирізьбили й сказали: «Тримай, світе, насолоджуйся». А костюм сидів так, що я мимоволі провів очима по лінії талії й нижче.

Класика. Чоловіки — передбачувані створіння.

— Дякую, Хан Джі Су-ссі, — я постарався, щоб голос звучав хоч трохи впевнено. — Усе зрозумів. А скажіть… коли у вас робочий день закінчується?

— О шостій. А що? — вона здивовано кліпнула великими темними очима, і в них спалахнув справжній інтерес.

Я вичавив найзвабливішу посмішку, на яку був здатен після сьогоднішнього дня.

— Хотів запросити вас на вечерю. Сьогодні. Просто поїсти. Без задніх думок.

Вона мило посміхнулась — ввічливо, професійно, смертельно.

— Дякую за пропозицію, пане Лі Феліксе, але мушу відмовити. У мене є хлопець.

Я розвів руками, наче мене образили до глибини душі.

— Ось бачите! Ви всі відразу думаєте, що якщо чоловік запрошує на вечерю — це обов’язково секс. А потім скаржитесь, які ми, чоловіки, примітивні.

Обличчя Хан Джі Су раптово залило яскравим рум’янцем — від вух до ключиць.

— Щасливого вам відпочинку, пане Феліксе, — випалила вона швидше, ніж зазвичай говорять секретарки магнатів, розвернулась і майже побігла сходами вниз. Підбори цокали, як кулемет.

Я ще кілька секунд стояв у відкритих дверях, дивився їй услід…

…і мене нарешті прорвало.

Сміявся я голосно, до сліз, притулившись лобом до холодної стіни.
 Бо зрозумів: сьогодні мене спочатку вигнали з роботи, потім якийсь псих із мого минулого вислав приватний літак, а я, замість збиратися, намагався зняти секретарку друга — і отримав по пиці ввічливим рум’янцем.
Геніальний день. Просто геніальний.....

 

Приємного Читання!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше