Розділ 2. Знову цей погляд

Настя зовсім не згадувала про нього. Пів року минуло швидко: тренування, змагання, зустрічі з друзями – все йшло своєю чергою. Вона була впевнена, що той момент на другому поверсі залишився десь у минулому. Усе вже не мало значення. Але 30 червня все змінилося. Настя прийшла в зал, але запізнилась. Їй подобалося це відчуття: дерев'яна підлога під ногами, легкий запах лаку, дзеркала, які відображали кожен рух. Вона звикла до цього простору, де почувається собою. 

— Сьогодні буде новий тренер, — кинула Яна, зав’язуючи волосся у хвіст. 

— Новий? — Настя підняла брови. 

— Ну, не зовсім. — Його привів наш тренер, перед тим як їхати до Німеччини. Кажуть, що він тут ненадовго. 

Настя байдуже знизала плечима, навіть не запитавши, хто це. Але щойно двері залу відчинилися, її спокій зник. Він. Той самий хлопець із другим поверхом, із новорічної ночі, з її спогадів, які вона так старанно ховала. Настя завмерла. Серце зробило один гучний удар. Він теж її впізнав. Вона побачила це в його очах – той самий погляд, який колись змусив її втратити дар мови. Він на мить затримав погляд на ній, але нічого не сказав. 

— Це Степан, — сказав їхній тренер. — Він трохи позаймається з вами під час мого від’їзду. Настя чула слова, але водночас не чула нічого. Її мозок був зайнятий іншим: Що він тут робить? Чому саме тут? Чому зараз? Він повільно пройшовся залом, оцінюючи групу. Його погляд ковзнув по всіх… але на ній затримався довше. Настя відчула, як у неї тремтять пальці. Коли почалося тренування, вона вже майже оговталася. Але щоразу, коли його очі поверталися до неї, всередині щось завмирало. Його голос був спокійним, впевненим, але водночас м'яким. Він пояснював техніку, поправляв рухи, жартував із хлопцями. Він був зовсім не таким, як у її спогадах. Тоді, на другому поверсі, він здавався загадкою. Тепер він був частиною її реальності.

 Тренування з Стьопою стали чимось більшим, ніж просто заняттями з танців. Кожен рух, кожен погляд, навіть кожне слово від нього зачіпало Настю глибше, ніж вона готова була визнати. Вона намагалася бути сконцентрованою на техніці, на рухах, які їй потрібно було відточити. Але це було складно, коли він був поряд, коли вона відчувала, що кожен його погляд буквально пронизує її. Він міг тихо говорити, просто пояснюючи чергове завдання, але для Насті це звучало як музика. Його голос, який раніше здавався такою ж самою частиною його вигляду, тепер був тим, що викликало у неї хвилювання. Вона вже не могла просто віддаватися танцю. 

«Що з тобою?» — думала Настя, намагаючись відсунути ці думки. Вона була тут, щоб навчатися, щоб ставати кращою. Але як зосередитися на чомусь іншому, коли у твоєму серці постійно стукає тільки одне ім'я? Після кожного тренування Настя намагалася покинути зал без зайвих поглядів у його бік, але це було складно. Він завжди був там, завжди поруч, навіть коли він не говорив нічого особливого, його присутність важила більше за будь-які слова. Іноді, коли їхні погляди зустрічалися, Настя відчувала, як її серце раптово стискається, і вона боялася, що всі її почуття розкриються прямо зараз. Вона намагалася сховати це, залишити все за межами тренувального залу, але це ставало дедалі складніше. 

 В один з таких вечорів, коли тренування закінчилося, Настя, почувши звуки загального збору, вирішила залишитися і трохи відпочити. Вона сіла на лавку в кутку зали, поки інші хлопці збиралися і розмовляли між собою. Тільки тепер, коли зал порожнів і настала коротка тиша, вона помітила, що Стьопа залишився останнім. Він стояв біля вікна, злегка нахиливши голову, спостерігаючи за заходом сонця. Його очі були закриті, а обличчя виражало якусь невиразну задумливість. Настя відчула, як її серце починає битися швидше. Вона хотіла піти, але щось стримувало її. Вона знала, що якщо зараз встане і піде, це виглядатиме як втеча, і це буде лише підтвердженням того, що вона насправді відчуває. Але залишатися означало знову занурюватися в цю емоційну порожнечу, в яку вона не хотіла потрапити. Відчуття боротьби між тим, що вона хотіла, і тим, що вона боялася, було надто сильним. 

"Що я роблю?" — подумала вона. Раптом її погляд зустрів його. Стьопа повернувся до неї, і вона побачила в його очах те, що вже давно відчувала в собі — певну невизначеність. Це не була звична стриманість або байдужість, це була глибока емоційна напруга, яка виражалася лише в тихому погляді. Між ними було щось, що не можна було просто так пояснити словами. Вона відчула, як її серце підскакує, і на мить у її голові запанувала тиша. Він підійшов до неї, мовчки сів поруч, і на деякий час вони просто сиділи, не вимовляючи ані слова. Мовчання не було незручним, воно було наповнене чимось більшим — невідомістю, прихованими емоціями, але водночас і певною легкістю. Настя почувала себе так, ніби вперше з кожним подихом дійсно була присутня тут і зараз, і це було новим і дивним відчуттям. 

— Ти не хочеш піти додому? — нарешті порушив тишу його голос, і Настя здивувалася, що він зважився на це. Вона навіть не могла уявити, що його слова зараз можуть здаватися такими важливими. 

— Хм, думаю, я ще залишусь. Хочу трохи відпочити. — Вона намагалася говорити спокійно, але почувалася так, ніби слова ковзають і не знаходять влучного місця. Він подивився на неї і кивнув. Потім знову опустив погляд, і вона відчула, як його присутність стала ще ближчою, ще більш відчутною. Щось змінилося в його ставленні до неї за ці кілька тижнів, і навіть це коротке спілкування, яке здавалося таким простим, робило її серце ще більш нервовим. Це була не звичайна взаємодія, це було щось більше.