Розділ 1. Перша зустріч - перший крок

Гул голосів, мерехтіння святкових вогників і легкий аромат мандаринів — усе це змішалося у передноворічному хаосі. Настя стояла перед дзеркалом у маленькій гримерці, поправляючи зачіску. Сьогодні — її виступ. Серце калатало в грудях, хоча зовні вона виглядала спокійною.

 — Ти готова? — Аня, її найкраща подруга, визирнула з-за дверей, тримаючи в руках телефон.

 — Майже, — Настя пригладила невидиму складку на сукні.

 — А ти чого така задоволена? 

Аня підскочила на місці.

 — О, ти не повіриш! Пам’ятаєш того хлопця з минулого виступу? Настя закотила очі: — Того, що запитав у тебе, де тут вихід?

 — Так! Він знову тут. І я впевнена, що це знак.

Настя пирснула.

 — Ну-ну, дивись, щоб твій «знак» не втік, коли ти знову на нього задивишся. 

Аня лише посміхнулася й кинула на диван свою блискучу сумочку.

 — А ти взагалі кого-небудь вподобала? Чи ти тільки про танці думаєш?

Настя знизала плечима. Вона справді ніколи не зациклювалася на хлопцях. Їй подобалася свобода, сцена, музика. Кохання? Воно або є, або ні. Вона не з тих, хто його шукає. Але в ту мить, коли вона хотіла щось відповісти, у гримерку заглянула організаторка.

 — Дівчата, ви через п’ять хвилин!

 — Все, пішли, — Настя вдихнула глибоко.

 Вона любила цей момент перед виходом. Адреналін змішаний із хвилюванням — найкраще відчуття у світі. Музика заграла, і все навколо зникло. Настя рухалася легко, впевнено, ніби кожен рух був продовженням її думок. Вона завжди відчувала сцену як свій простір, де була тільки вона та ритм. Коли виступ закінчився, зал вибухнув оплесками. Настя зробила легкий уклін, зловила погляд Ані, яка підморгнула їй з-за куліс, і зійшла зі сцени. В коридорі було шумно. Хтось переодягався, хтось обговорював виступи, а Настя просто хотіла трохи тиші.

— Підемо нагору?

— Аня потягнула її за руку. — Кажуть, там щось цікавеньке готують. — А можна?

— Насправді ні, але коли нас це зупиняло? Настя скептично зітхнула, але все ж пішла за подругою. Другий поверх був майже порожній. Величезне вікно виходило на засніжене місто, і тут було значно тихіше. Настя відчула, як її серце починає заспокоюватися. І саме в цей момент вона його побачила. Хлопець стояв біля вікна, трохи нахилившись уперед, розглядаючи вогні міста. Темне волосся, різкі риси обличчя, а коли він повернув голову у їхній бік… Зелені очі. Настя завмерла.

— Вибачте, але сюди заходити не можна, — його голос був глибоким, спокійним, ніби він не вимагав, а просто повідомляв факт. Настя кліпнула, намагаючись щось сказати. 

— Ой, ми… ми просто… — почала Аня, але замовкла. Настя не могла відірвати погляду від нього. Це відчуття було новим. Незрозумілим. — Після балу тут буде сюрприз, — додав він, трохи м’якше. 

— Тоді ми, мабуть, підемо, — Настя нарешті знайшла голос. Він ледь помітно посміхнувся і знову подивився у вікно. Настя та Аня швидко повернулися вниз, але в її думках усе ще залишався цей погляд. Хто він? І чому вона так реагує на нього? Це лише початок. Але щось підказувало їй, що ця зустріч — не випадковість.

 Коли Настя разом з Анею спустилася вниз, всередині неї щось ніби змінилося. Вона не могла позбутися відчуття, що цей момент, ця зустріч – важливіша, ніж здається. 

— Ну, він явно цікавий, — Аня штовхнула її ліктем. — Але ти така тиха, ніби духа побачила. 

— Нічого такого, — відповіла Настя, намагаючись усміхнутися. Вона справді не знала, що з нею відбувається. Ніколи ще погляд хлопця не змушував її так розгубитися. Вона звикла контролювати себе, свої емоції, свої думки. Але цей… незнайомець? Він викликав у ній щось, чого вона не розуміла. 

— Настя, ти де взагалі? Ходімо вже, нас чекають! Настя кивнула, але раптом відчула холодний страх десь у животі. 

— Ой… 

— Що таке? 

— Я забула туфлі в гримерці. 

— Серйозно? — Її мати закотила очі. 

— Йди до всіх, я швидко заберу їх і наздожену. 

Не чекаючи відповіді, Настя повернулася назад, пробираючись через коридори. В голові крутилися уривки виступу, розмови з Анею, але найголовніше – його голос. Спокійний, впевнений. І цей погляд… Зупинившись перед дверима гримерки, вона зробила глибокий вдих і штовхнула їх. Погляд, що застряг у часі Вона одразу побачила їх – свої забуті туфлі стояли на підлозі біля дзеркала. Але щойно вона зробила крок вперед, серце знову підстрибнуло. Він. Стояв у дверях навпроти, трохи осторонь, і дивився прямо на неї. Без слів. Без рухів. Тільки їхні погляди, що перетнулися в цьому тихому просторі між виступами, між людьми, між усім світом. Настя відчула, як повітря навколо ніби згущується. Вона не могла відірватися, хоча всередині все тремтіло. Не від страху – від чогось іншого. Що це було? Хлопець не сказав ані слова. Він просто дивився. Не з цікавістю, не з подивом, а так, ніби вже щось знав про неї. І в ту ж мить, ніби боячись порушити цю тишу, Настя опустила очі, схопила свої туфлі й швидко вийшла з гримерки. Поїздка в таксі: