Частина V

Частина п'ята. Доторкнутися до неба

Розділ 17. День, коли вона встала й пішла

1912 рік. Лесі — сорок один. Для жінки з туберкульозом кісток, нирок і легень — це вже диво. Вона живе в Криму, в Алупці. Море поруч, гори поруч, небо таке синє, що болить очам.

Але тіло зраджує щодня.

Вона пересувається на милицях — обидві ноги майже не слухаються. Лікарі сказали: «Більше ніяких подорожей. Тільки постіль». Леся посміхнулася й через тиждень поїхала до Грузії. Бо там був її чоловік (вона вийшла заміж за Климента Квітку, етнографа, який полюбив її хворою, згорбленою, з милицями — і не злякався). Бо там були друзі. Бо там були гори, які вона хотіла побачити, поки ще бачить.

Грузія зустріла її дощем. Леся сиділа в екіпажі, кутана в ковдри, й дивилася, як краплі стікають по шибах. Кожен рух відлунював болем у попереку. Але вона посміхалася.

— Ти б хоч застогнала, — сказав Климент.

— Навіщо? — відповіла вона. — Світ не стане кращим від мого стогону. А от якщо я напишу вірша — можливо, стане.

Вона написала в дорозі. Про гори, які не підкоряються людині, але дозволяють їй дивитися на себе знизу. І про те, що навіть знизу можна доторкнутися до неба — поглядом, словом, останнім подихом.

У Сурамі, невеликому містечку в Грузії, вони зупинилися в будинку друга. Леся вже майже не вставала. Клімат не допоміг — вологий, важкий. Вона кашляла кров'ю, спала сидячи, тому що лежачи задихалася.

Але щоранку просила відчинити вікно.

— Я хочу бачити небо, — казала вона. — Воно завжди однаково прекрасне. Навіть коли мені кепсько.

Останній місяць вона диктувала чоловікові листи й вірші. Пальці вже не тримали пера. Але голос тримався. Вона диктувала «Поему про білу ніч», «Розмову з душею», «Передчуття». І в кожному рядку було прощання — не гірке, а світле.

— Ти знаєш, — сказала вона Климентові за тиждень до кінця, — я не боюся. Я тільки хочу, щоб мене не закрили в землю відразу. Нехай полежу під відкритим небом хоч трохи. Я так довго до нього доторкалася тільки очима... хочу доторкнутися всім тілом.

Климент вийшов у двір і довго стояв під дощем, щоб ніхто не бачив його сліз.

---

Розділ 18. Небо в її очах

1 серпня 1913 року.

Леся прокинулася на світанку. Біль був такий, що вона не могла ворухнутися. Але очі відкрилися самі. Вона побачила у вікні — сіре, низьке, грузинське небо. Воно плакало дрібним дощем.

— Клим, — прошепотіла вона. — Клим.

Чоловік спав поруч на стільці — він уже місяць не лягав у ліжко, бо боявся, що вона покличе вночі.

— Я тут, — він схопив її руку. — Що тобі?

— Нічого. Просто хочу, щоб ти знав... той дуб, на пагорбі, ще стоїть?

— Стоїть, — він не знав, про який дуб, але сказав «стоїть».

— Добре. Він мене пам'ятає. Я приходила до нього, коли мені було... дванадцять. Він слухав. Як ти.

Климент притулився губами до її чола. Воно було гарячим — температура не спадала вже тиждень.

— Ти ще напишеш багато, — сказав він. — Ти сильна.

— Ні, — її голос став тихим, але чистим, як гірське повітря. — Я втомилася. Я несу цей камінь тридцять років. Він став легшим, але я — слабшою. Пора покласти. Не на гору — біля гори. Нехай інші підіймають далі.

Вона попросила прочитати «Заповіт» Шевченка. Климент читав крізь сльози, а Леся дивилася у вікно. І коли він дійшов до слів «і мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій...», вона заплющила очі.

Не від болю. Від того, що побачила те, чого ніхто не бачив.

— Я там буду, — прошепотіла вона. — У тій сім'ї. Вільна. Без милиць.

І затихла.

Климент спочатку не зрозумів. Думав, заснула. Але подих припинився. Рука в його долоні стала холодною, але легкою — такою легкою, ніби з неї вийшло все зайве. Тільки душа.

Він не закричав. Він узяв другу руку, склав її на грудях, поцілував у лоб і сказав:

— Ти доторкнулася, Лесю. Ти доторкнулася.

За вікном перестав дощ. Виглянуло сонце. Останнє, яке вона бачила.

---

Розділ 19. Епілог. Що залишає по собі та, що не могла ходити?

Її тіло привезли до Києва через два тижні. Труну не закривали — як вона просила. Вона лежала в центрі Андріївської церкви, і крізь високі вікна лилося світло прямо на її обличчя.

Воно було спокійним. Зморшки від болю розгладилися. Вона виглядала так, ніби нарешті виспалася.

На похорон прийшли тисячі. Студенти, письменники, селяни, робітники. Люди, які ніколи не тримали в руках її книжок, але чули: «Я на гору круту крем'яную» — і це давало їм силу жити далі.

Іван Франко, який не зміг приїхати, надіслав телеграму: «Вона була нашим мечем і нашим щитом. Її біль став нашою зброєю. Хай їй легко лежиться там, де немає туберкульозу й немає Росії.»

Мама, Олена Пчілка, сиділа в першому ряду й не плакала. Вона виплакала всі сльози ще тоді, коли тримала над Ларисою нічник у дитинстві, коли возила її німецькими клініками, коли бачила, як донька в гіпсовому корсеті намагається посміхатися.

— Тепер тобі не боляче, — сказала мама тихо до труни. — А нам боляче. Але ми витримаємо. Ти нас навчила.

Поховали Лесю на Байковому кладовищі в Києві. Небо того дня було синє-синє — таке, яке вона любила. І коли труну опускали в землю, на могилу впала велика сонячна пляма. Хтось сказав, що це промінь. А хтось прошепотів:

— Це вона. Нарешті доторкнулася. Не очима — всім єством.