Частина третя. Подорожі в ліжку
Розділ 9. Німецькі лікарні та білі стіни
Їй було п'ятнадцять, коли вони вперше поїхали за кордон. Не в мандри — на лікування.
Дорога до Німеччини була пеклом. Кожна яма на бруківці відгукувалася в кістках гострим спазмом. Лариса лежала на сидінні карети, підклавши подушки під спину, і мовчала. Вона навчилася не скаржитися — скарги не полегшували болю, а тільки додавали матері зайвих зморшок.
Клініка в Берліні була біла. Усе — стіни, простирадла, халати лікарів, навіть їжа здавалася білою. Лариса подумала, що потрапила в пекло, яке Данте чомусь не описав: пекло без кольору.
Професор, літній пан із золотими окулярами, оглянув її, постукав по колінах, похитав головою й сказав німецькою, якого Лариса вже розуміла:
— Туберкульоз кісток. Прогрес. Якщо не зупинити — через два роки дівчинка не встане.
— А як зупинити? — спитала мама тремтячим голосом.
— Гіпс. Спеціальні ванни. Суворий постільний режим. І… багато терпіння.
Лариса слухала й дивилася у вікно. Там, за білими стінами, було німецьке небо — таке саме синє, як українське. І дерева — такі самі зелені. І птахи літали так само, не питаючи в жодного професора, чи можна їм літати.
У палаті вона провела три місяці. Три місяці білих стін, гірких ліків, ванн, після яких тіло тремтіло від холоду, і гіпсових пов'язок, що в’їдалися в шкіру.
Але вона не здалася. Тому що взяла з собою валізу книжок. І щодня читала — від ранку до ночі. А коли руки не слухалися через біль, просила маму читати вголос.
— Ти ж німецькою вже краще за мене говориш, — дивувалася мама.
— Бо я змушена, — відповіла Лариса. — Тут ніхто не говорить по-нашому. А я мушу розуміти, що вони про мене кажуть.
Вона дійсно вивчила німецьку за ці три місяці — краще, ніж деякі берлінці. Не тому, що була геніальною. А тому, що знання мови стало її єдиною зброєю. Коли тіло безсиле, маєш озброїти голову.
Перед від'їздом професор сказав:
— Дівчинка витривала. Але я не даю гарантій.
— Я й не просила гарантій, — відповіла Лариса німецькою. — Я просила час. І ви мені його дали.
Професор зняв окуляри, довго дивився на неї й мовчки вклонився. Старий лікар зрозумів: він зустрів не пацієнтку. Він зустрів супротивника, з яким білі стіни не впораються.
---
Розділ 10. Листи до братів і сестер
Вдома, після Німеччини, стало легше. Не надовго — але настільки, що Лариса могла сидіти в кріслі біля вікна й навіть іноді виходити в сад, спираючись на ціпок.
Але найбільшим ліками стали листи.
У Косачів було велике родинне гніздо. Брати й сестри любили Ларису, але боялися заходити до її кімнати — вона здавалася тендітною кришталевою вазою, яку можна випадково розбити. Лариса це відчувала й страждала ще більше.
Тоді вона придумала: буду писати листи.
— Але ж ми живемо в одному домі, — здивувався молодший брат Михайлик.
— І що? — всміхнулася Лариса. — Ти ж не заходиш до мене. А листа прочитаєш.
І вона почала. Щодня — по одному листу. Не довгому, на пів сторінки. Про те, яке сьогодні небо. Про те, що прочитала цікаву книжку. Про те, що пташка сіла на підвіконня й не злякалася.
Спочатку брати й сестри відповідали неохоче — дітям не подобалося писати. Але потім Михайлик написав: «Ларисо, а ти знаєш, що ми знайшли в лісі гніздо? Там пташенята такі смішні!» — і це стало початком.
Листи перетворилися на гру. Кожен писав про своє. Хтось про таємниці на городі, хтось про вчительку, яка надто сувора, хтось про мрію — поїхати в Америку. А Лариса відповідала й раптом відчула, що її самотність тане.
Вона не могла бігати лісом — але через листи вона бачила те гніздо, тих пташенят, той ліс. Вона не могла ходити до школи — але через листи знала всі шкільні плітки й сміялася над вчителькою разом із братом.
Одного дня мама знайшла в неї цілу скриньку листів — чужих і своїх.
— Ти збираєшся видавати їх окремою книжкою? — пожартувала мама.
— Ні, — серйозно відповіла Лариса. — Це мої ноги. Вони ходять замість мене.
Вона не знала тоді, що ця звичка — писати листи — залишиться з нею на все життя. І що через багато років дослідники будуть перечитувати її листи як окремий великий твір. Тому що Леся Українка навіть у маленьких записках залишалася письменницею.
---
Розділ 11. Уявна мандрівка в Крим
Найважчим було не тоді, коли боліло. Найважчим було тоді, коли всі навколо їхали.
Одного літа родина вирішила поїхати до Криму. Морське повітря, сонце, гори — лікарі сказали, що це корисно для всіх. Для всіх, крім Лариси. Їй їхати не можна було — довга дорога могла вбити.
— Ми залишимося з тобою, — сказала мама.
— Ні, — відповіла Лариса твердо. — Ви поїдете. А я поїду з вами… подумки.
Вона попросила братів вести щоденник. Не просто «сьогодні купалися», а детально. Якого кольору море. Як пахнуть гори. Які камінці під ногами. Чи схоже небо в Криму на волинське?
Брати сміялися, але погодилися. І щодня Лариса отримувала поштою (так, вони надсилали їй листи з Криму!) описи всього, що бачили.
Вона закривала очі й читала: «Море сьогодні зелене, як пляшка з-під вина. А хвилі б'ються об скелі так, що бризки летять аж на обличчя». І вона бачила це море. Вона чула ці хвилі. Вона майже відчувала солоний присмак на губах.
Через два тижні, коли родина повернулася, Лариса написала вірша. Не про біль — про море. Такого точного, такого живого, ніби вона сама стояла на скелі.