Частина ll

Частина друга. Книжки — мої крила

Розділ 5. Мамина бібліотека

Після того ранку Лариса три дні не вставала з ліжка. Біль, який на мить відступав на пагорбі, повернувся з помстою — тепер він сидів не лише в кістках, а й у спині, в плечах, навіть у кінчиках пальців. Лікар, якого викликали з Луцька, похитав головою й сказав матері те, що Лариса почула крізь напівсон: «Туберкульоз кісток, пані. Лікування довге. Але дівчинка… вона надто слабка».

Надто слабка.

Лариса тоді вперше відчула лють. Не образу, не смуток — саме лють. Вона лежала нерухомо, дивилася в стелю й думала: «Чому це я слабка? Я щойно стояла на пагорбі й бачила, як сонце цілує росу. Хіба слабка людина може так бачити?»

Мама, певно, відчула цю лють. Бо наступного дня вона принесла до кімнати Лариси не ліки, а книжку.

— Це Гомер, — сказала Олена Пчілка. — «Одіссея». Там один чоловік десять років мандрував додому, а йому заважали боги, вітри й велетні з одним оком.

— Він теж не міг ходити? — спитала Лариса.

— Міг. Але дуже хотів повернутися. І не здався.

Лариса взяла книжку. Вона була важкою — не для її слабких рук. Але вона відкрила першу сторінку й почала читати. І світ навколо зник.

Кімната перестала бути кімнатою. Ліжко перестало бути ліжком. Вона не лежала — вона пливла на кораблі, дихала солоним вітром, бачила циклопа й боялася, що зараз хтось помре. Але Одіссей не помирав. Він хитрував, плакав, молився, але плив далі. І Лариса раптом зрозуміла те, чого не зміг пояснити жоден лікар.

Книжки — це теж ноги. Якщо твої ноги відмовляються служити, бери книжку — і ти підеш.

Вона прочитала «Одіссею» за три дні. Потім попросила «Іліаду». Потім — «Божественну комедію» Данте, яку мама дала з обережністю («Там є пекло, Ларисо» — «То й що? Я й без Данте знаю, що таке пекло»). Потім — Шекспіра, Сервантеса, Гете.

Мамина бібліотека стала її світом. Вона могла не виходити з кімнати місяцями — але побувала в Італії, в Англії, в Іспанії, в Данії. Вона бачила Ромео й Джульєтту, сміялася з Дон Кіхота, плакала над Вертером. І що більше вона читала, то менше місця в ній залишалося для болю.

Якось мама застала її з ліхтариком під ковдрою — Лариса читала о другій ночі, бо не могла заснути.

— Ти ж спалиш очі, — зітхнула мати.

— Не страшно, — відповіла Лариса. — Я їх уже спалила, коли побачила, як світить сонце на росу. Тепер усе одно не бачитиму яскравіше.

Олена Пчілка нічого не сказала. Вона тільки погладила доньку по голові й вийшла. А в дверях затрималася на мить — і Лариса почула, як мама тихо сказала сама до себе:

— Ця дитина буде великою. Або помре від виснаження.

Але вона не померла. Вона читала далі.

---

Розділ 6. Тарас Шевченко — голос із далечини

Їй було тринадцять, коли вона почула цей голос.

Це сталося випадково — якщо взагалі щось у цьому світі буває випадковим. Мама готувалася до вечора пам'яті Шевченка (минуло вже більше двадцяти років, як Кобзар помер, але його слово не вмирало). В кімнаті Лариси залишилася розгорнута книжка — тоненька, потерта, з плямами воску на обкладинці.

Лариса взяла її, просто щоб подивитися на малюнки. Але малюнки були дивні — якісь хати, верби, бур'яни, криві стежки. А потім її очі впали на рядок:

«Мені тринадцятий минало...»

Вона завмерла.

«Тринадцятий». Їй теж щойно минуло тринадцять. І цей поет, який помер задовго до її народження, писав те, що вона відчувала щойно — коли стояла на пагорбі, коли дивилася на росу, коли біль не пускав спати, а дуб слухав її мовчки.

«Я пас ягнята за селом» — Лариса ніколи не пасла ягнят. Але вона знала, що таке бути самотньою. Що таке дивитися в небо й не розуміти, чому ти тут, у цьому тілі, в цій кімнаті, коли душа хоче летіти.

Вона почала читати далі. І кожне слово падало в неї в грудях, як камінь у воду. Не боляче — глибоко. І розходилося колами.

«Кобзар» став її Біблією. Вона перечитувала «Садок вишневий коло хати» і бачила той сад так яскраво, ніби сама сиділа під вишнею. Вона плакала над «Катериною» і ненавиділа того москаля, який кинув дівчину. Вона шепотіла «Заповіт» і розуміла, що так може написати тільки той, хто теж не міг вільно ходити — але не тому, що хворі кістки, а тому, що царська неволя.

— Мамо, — сказала вона одного вечора, — Шевченко знав.

— Що знав? — спитала мама, не відриваючись від шиття.

— Як це — хотіти вийти на вулицю й не могти. Він був ув'язнений, йому заборонили малювати. Я теж не можу малювати — у мене пальці не слухаються через біль. Але він вижив. І я виживу.

Мама підняла очі. У них були сльози.

— Ти вже виживаєш, доню.

— Але він ще й писав, — не здавалася Лариса. — Писав, коли не міг малювати. А я поки що не пишу. Тільки читаю.

— На все свій час, — тихо сказала мама.

І Лариса раптом відчула, що цей час близько. Дуже близько. Десь там, на дні її болю, народжувалися перші слова. Вони були ще безформними, як туман над річкою. Але вони вже дихали.

---

Розділ 7. Перший вірш

Це сталося взимку. Не в казкову зиму зі сніжинками й санчатами — у сіру, липку, безпросвітну зиму, коли за вікном мрячило тиждень, а в кімнаті пахло ліками й свічками.

Лариса лежала в гіпсовому корсеті. Лікарі сказали, що так треба — нерухомо зафіксувати хребет, щоб кістки не руйнувалися далі. Вона лежала на спині, дивилася в стелю й ненавиділа всіх: лікарів, які не можуть вилікувати, матір, яка не винна, Бога, якого не бачила, і себе — за те, що не може просто встати й піти.