Між рядами

Катя

Ми зайшли в дитячий магазин без плану.

Це було те саме «просто подивитись», яке ніколи не буває просто. Дмитро штовхав візок, я тримала Аліну , і ми неквапно рухалися між рядами з маленькими бодіками, пляшечками, іграшками, які здавалися надто яскравими для такого маленького життя.

— Нам це ще рано, — сказала я, зупинившись біля полиці з ходунками.

— Але ж цікаво, ким вона буде, — відповів Дмитро. — Бігункою чи спостерігачкою.

— Вона буде собою, — усміхнулася я.

І в цю мить я побачила знайомий профіль.

Анастасія стояла біля стелажа з дитячими пляшечками. Вона тримала в руках маленьку коробку й дивилася на неї з таким самим виразом, який я бачила в дзеркалі кілька місяців тому — суміш розгубленості й ніжності.

Поруч із нею був він.

Директор клініки.

Без ділового костюма.
Без дистанції.
Просто чоловік у джинсах і светрі, який тримав у руках список і час від часу звірявся з ним.

Наші погляди зустрілися майже одночасно.

— Катю… — першою озвалася Анастасія.

— Привіт, — сказала я.

Дмитро зупинив візок.

— Добрий день, — додав спокійно.

Настала та сама пауза, коли всі вже все розуміють, але ще не знають, що сказати.

— Я… — вона зітхнула. — Не думала, що зустрінемося тут.

— Я теж, — чесно відповіла я.

Антон кивнув.
— Світ тісний, — сказав він і одразу додав: — Іноді це добре.

Я поглянула на Аліну. Вона спала, не знаючи, що стала мовчазним центром цієї зустрічі.

— Вона дуже схожа на тебе, — сказав Антон несподівано.

— Кажуть, — відповіла я. — А іноді — на Дмитра.

Він усміхнувся.

Дмитро

Я дивився на Анастасію уважно.

Вона була іншою. Не напруженою, не різкою, не «керівницею відділення». Просто жінкою, яка стоїть перед вибором і вже зробила перший крок.

— Як ти? — спитав я.

— Чесно? — відповіла вона. — Боюся. Але не тікаю.

Я кивнув.
— Це вже багато.

Ми не говорили прямо про вагітність.

Але все було зрозуміло з того, як Антон обережно поклав руку Анастасії на спину. Не показово. Захисно.

— Ви… — почав він і зупинився. — Ви виглядаєте щасливими.

— Ми вчимося, — сказала Катя.

— Ми теж, — відповів він.

Катя

Я дивилася на Анастасію й раптом відчула не напругу.

Співчуття.
І солідарність.

— Якщо тобі буде потрібно поговорити… — сказала я тихо.

Вона кивнула.
— Я знаю. Дякую.

Ми розійшлися між рядами.

Без драми.
Без пояснень.
Без обіцянок.

Просто — з відчуттям, що кожен на своєму місці.

— Дивна зустріч, — сказав Дмитро, коли ми вийшли на вулицю.

— Так, — погодилася я. — Але правильна.

Він подивився на Аліну.
— Вона ще не раз буде причиною таких зустрічей.

Я усміхнулася.
— Головне — щоб ми завжди знали, ким є одне для одного.

І ми пішли далі.

Між візочками, планами й життям,
яке більше не було теоретичним.

Воно було — нашим.

Катя

Зустріч не відпускала.

Вона була короткою, майже випадковою — але всередині щось зрушилося. Ніби хтось непомітно пересунув меблі в знайомій кімнаті, і тепер простір відчувався інакше.

Ми поверталися додому мовчки.

Аліна спала, Дмитро вів машину рівно, зосереджено. Я дивилася у вікно й думала не про майбутнє — про теперішнє.

— Ти про них думаєш? — спитав він, не відводячи погляду від дороги.

— Так, — не стала заперечувати я. — Про Анастасію.

— Я теж, — сказав він після паузи. — Вона виглядала наляканою.

— Але не самотньою, — додала я.

Він кивнув.
— Це різні речі.

Дмитро

Я пам’ятав Анастасію сильною. Контрольованою. Трохи жорсткою.

А сьогодні вона була іншою.

Живою.

І це змушувало задуматися:
іноді життя ламає не для того, щоб знищити,
а щоб зняти броню.

— Якщо вона звернеться до тебе… — почав я.

— Я буду поруч, — перебила Катя. — Не як колега. Як жінка.

Я усміхнувся.
— Я знав, що ти так скажеш.

Коли ми зайшли, квартира зустріла нас тишею.

— Знаєш, — сказала вона, — я раніше думала, що підтримка — це коли тебе рятують.

— А тепер?

— А тепер — коли просто поруч. Без героїзму.

Вночі, коли Аліна прокинулася, ми встали разом.

Я тримав доньку, Катя готувала суміш.

— Ти не шкодуєш? — раптом спитала вона.

— Про що?

— Про те, що наше життя стало… іншим.

Я подивився на неї.
— Я шкодую тільки про одне. Що не було цього раніше.

Вона усміхнулася втомлено, але тепло.

Анастасія ( її думки)

Вона довго не могла заснути тієї ночі.

Дитячий магазин усе ще стояв перед очима: маленькі речі, великі рішення.

— Ти мовчиш, — сказав Антон, лежачи поруч.

— Я думаю, — відповіла вона.

— Про що?

Вона зітхнула.
— Про те, що я боюся. Не дитини. А сім’ї.

Він повернувся до неї.
— Чому?

— Бо я не вмію бути м’якою. Я все життя будувала кар’єру, а тепер не знаю, чи зможу бути… достатньою.

Він поклав руку їй на живіт — ще несміливо, але вже усвідомлено.
— Ти не мусиш бути ідеальною. Ти просто маєш бути.

Анастасія заплющила очі.

І вперше за довгий час — не відштовхнула страх.
А дозволила йому бути.

Катя

Вранці мені прийшло повідомлення.

«Дякую за вчора. Можемо якось поговорити? А.»

Я довго не думала.

«Так. Коли захочеш. К.»

Я подивилася на Аліну, яка лежала на килимку й уважно розглядала іграшку.

— Ти змінюєш не тільки нас, — прошепотіла я. — Ти змінюєш світ навколо.

Катя

Я прийшла у відділення вперше за довгий час — не на зміну, а «на хвилинку».
Документи. Підписи. Формальності.