Другий подих

Анастасія

Я дізналася про це в день, коли Катя пішла в декрет.

Дивна іронія.
Наче життя спеціально обирає моменти, щоб показати: ти не все контролюєш.

Ранок почався з паперів. Звітів. Підписів. Я була зібрана, як завжди. Холодна. Чітка. Керівниця.

Нудота накотила раптово. Не сильна — настирлива. Я списала це на каву натщесерце. Потім — на втому. Потім — на нерви.

Але коли в ординаторській закрутилася голова, я зрозуміла:
я знаю цей симптом.

Я не панікувала. Не сіла. Просто пішла у свій кабінет і зачинила двері.

Тест лежав у шухляді ще з часів, коли я була надто раціональною, щоб викинути «зайве».

Дві смужки.

Чіткі. Без варіантів.

Я довго дивилася на них.
Не з жахом.
Зі здивуванням.

— Отже, — сказала я вголос, — отже, так.

Катя

Я прощалася з відділенням, не знаючи, що Анастасія стоїть у своєму кабінеті з тестом у руках.

Ми були на різних поверхах.
У різних ролях.
Але в одному стані — між «було» і «буде».

Я обіймала колег, слухала побажання, тримала рівну поставу. Усміхалася.

А вона в цей час вперше за багато років дозволяла собі не знати, що робити далі.

Анастасія

Я не планувала дитину.
Не зараз.
Не в цій точці кар’єри.

І точно не з ним.

Роман із директором клініки був… дорослим. Без ілюзій. Без обіцянок. Ми обоє це розуміли. Або думали, що розуміємо.

Я сіла за стіл і зробила те, що вмію найкраще — почала мислити структурно.

Термін — малий.
Ризики — контрольовані.
Робота — можлива.

Почуття я залишила «на потім».

Двері відчинилися.

— Анастасіє Сергіївно, — сказав Антон Олегович, зупинившись на порозі. — Ви просили підписати…

Він замовк.

Його погляд впав не на мене.
На стіл.

На тест.

Мить була коротка. Але достатня.

— Це… — почав він.

— Так, — перебила я. — Це саме те, що ви подумали.

Він не був готовий.
І це було видно.

— Ти… — він зробив крок. — Ти вагітна?

— Так.

— І це… моє?

Я підняла очі.

— Якщо ви хочете чути правду — так.

Він сів. Повільно. Ніби втратив опору.

— Ти не казала, що…

— Бо я й сама не знала, — відповіла я рівно. — І не збиралася використовувати це як аргумент.

Він мовчав.

— Я не прошу нічого, — додала я. — Це не ультиматум. Не вимога. Це факт.

Я дивилася на нього і вперше за довгий час не читала людину. Не аналізувала. Просто чекала.

— Я… — він провів рукою по обличчю. — Я не знаю, що сказати.

— Можеш нічого не казати, — відповіла я. — Мені важливо було, щоб ти знав.

— Ти залишиш? — тихо.

Це було єдине справжнє питання.

— Так, — сказала я без паузи.

Він кивнув.
Повільно.
Серйозно.

— Тоді… — він зітхнув. — Тоді ми будемо думати.

Я усміхнулася вперше за розмову.

— Я вже думаю, — сказала я. — Просто тепер — не сама.

Катя

Перший ранок без роботи був дивним.

Я прокинулася о сьомій — автоматично.
Полежала. Прислухалася.

Тиша.

Не тривожна. Не порожня.
Просто інша.

Дмитро ще спав. Я дивилася, як він дихає, і вперше за довгий час не думала, що мені треба кудись бігти.

Я поклала руку на живіт.

— Тепер у нас інший розклад, — прошепотіла.

Дитина відповіла легким рухом.
Наче погодилася.

Дмитро

Він прокинувся пізніше, ніж зазвичай, і це його трохи дезорієнтувало.

— Ти вже не на роботу, — сказав він, ніби перевіряючи факт.

— Уже ні, — усміхнулася я.

Він підійшов, обійняв мене ззаду.

— Як ти?

Я замислилася.

— Спокійна. І трохи розгублена.

— Це нормально, — сказав він. — Ти все життя тримала багато відповідальності. Тепер частину можна відпустити.

— Я не відпускаю, — відповіла я. — Я просто перекладаю.

Він поцілував мене в скроню.

— У правильні руки.

Анастасія

Я не спала всю ніч.

Не через страх.
Через думки.

Вранці я прийшла в клініку раніше за всіх. Мені потрібно було побути в тиші — у своїй території.

Кабінет був тим самим.
А я — вже ні.

Я відкрила календар і вперше за багато років подивилася на нього не як на поле бою, а як на маршрут.

— Добре, — сказала вголос. — Працюємо.

Антон

Він зайшов ближче до обіду.

— Можемо поговорити? — спитав.

— Можемо, — кивнула я.

Цього разу він сів навпроти. Не зверху. Не збоку.
На рівні.

— Я всю ніч думав, — сказав він. — І зрозумів одну річ.

Я мовчала.

— Я не хочу бути стороннім, — продовжив він. — Ні для дитини. Ні для тебе.

Я дивилася уважно.

— Я не прошу тебе приймати рішення зараз, — додав він. — Але я хочу бути включеним. По-справжньому.

Я кивнула.

— Це вже рішення, — сказала я. — І воно багато означає.

Він усміхнувся — вперше без напруги.

Катя

Мені зателефонувала Анастасія ввечері.

— Як ти? — спитала вона.

— Вчуся нічого не поспішати, — відповіла я. — А ти?

Пауза.

— Схоже, — сказала вона нарешті, — мені теж доведеться вчитися.

Я зрозуміла все без слів.

— Якщо захочеш поговорити, — сказала я, — я поруч. Не як підлегла. Як жінка.

— Я знаю, — відповіла вона. — І дякую.

Ввечері

Я сиділа на балконі, загорнувшись у плед. Дмитро приніс чай.

— Ти сумуєш? — спитав він.

Я похитала головою.

— Я проживаю.

Він сів поруч.

— Знаєш, — сказав він, — я дивлюся на тебе й думаю: ти дуже красива зараз.

— Через вагітність?