Про те, про що говорять вночі

Катя

Ніч прийшла непомітно.
Світло ми не вмикали — лише вуличні ліхтарі малювали тіні на стелі. Дмитро лежав поруч, спершу мовчазний, з руками за головою. Я знала цей стан. Коли думок забагато.

— Ти не спиш, — сказала я тихо.

— І ти теж, — відповів він.

Я повернулася до нього. У темряві він здавався ще серйознішим, ніж удень.

— Про що ти думаєш? — запитала я.

Він довго мовчав. А потім сказав:

— Я боюся не встигнути.

— Куди? — обережно.

— Бути достатнім, — відповів він. — Для тебе. Для дитини. Для нас.

Я поклала руку йому на груди. Відчула рівний, але напружений ритм.

— Ти вже достатній, — сказала я. — Ти просто ще не звик до цієї думки.

Дмитро

Я зітхнув.

— Я все життя знав, що робити в кризі. У лікарні. У складних ситуаціях. А тут… — я замовк. — Тут я не знаю, як правильно.

Катя усміхнулася ледь помітно.

— А хто знає? — запитала вона. — Нам же ніхто не давав інструкцій.

Я повернувся до неї.

— А ти? Чого ти боїшся?

Вона не відповіла одразу.

— Я боюся зникнути, — сказала вона нарешті. — Стати тільки «мамою». Втратити себе — ту, яка працює, думає, рятує.

Я обійняв її міцніше.

— Я не дам тобі зникнути, — сказав я.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але мені важливо було це сказати.

Катя

Я вдивлялася в темряву і відчувала, як усередині знову ледь-ледь ворушиться життя.

— А якщо я не впораюся? — прошепотіла я. — Якщо колись злякаюся настільки, що захочу втекти?

Дмитро підвівся на лікоть, щоб бачити моє обличчя.

— Тоді я триматиму, — сказав він. — Не силою. Просто поруч.

Я ковтнула.

— А якщо ти?

Він усміхнувся сумно.

— Тоді триматимеш ти.

Ми замовкли.
І в цій тиші не було самотності.

Після

Я притулилася до нього, слухаючи знайомий подих.

— Знаєш, — сказала я сонно, — мені здається, що бути батьками — це не означає не боятися.

— А що? — тихо.

— Це означає не тікати, — відповіла я.

Він поцілував мене в скроню.

— Тоді ми вже справляємося, — прошепотів він.

Я заснула з цією думкою.
І вперше страх не заважав сну.

Він просто лежав десь поряд.
Приручений.

Катя

Я дивилася на екран і майже не дихала.
Зображення було ще трохи абстрактним — тіні, лінії, рух. Але тепер я вже знала: це не просто форма. Це — хтось.

Лікарка водила датчиком спокійно, зосереджено.

— Розвивається добре, — сказала вона. — Серцебиття рівне. Вага відповідає терміну.

Дмитро сидів поруч. Я відчувала його напругу навіть не дивлячись.

— Ви готові дізнатися стать? — спитала лікарка, не підводячи очей.

Я подивилася на нього.

— Готовий? — тихо.

Він кивнув.
Без слів. Але дуже впевнено.

— Так, — сказала я.

Лікарка усміхнулася.

— У вас буде дівчинка.

Світ не вибухнув.
Не перевернувся.

Він просто… став на своє місце.

Дмитро

Я не відразу зрозумів, що відчуваю.
Не ейфорію. Не шок.

Ніжність.

Таку сильну, що вона стиснула горло.

— Дівчинка, — повторив я тихо. Наче пробував слово на смак.

Катя заплющила очі.
Я бачив, як по її щоці скотилася сльоза.

— Вона, — прошепотіла Катя. — Я це відчувала.

Я стиснув її руку.

— Вона буде сильна, — сказав я. — Як ти.

Катя усміхнулася крізь сльози.

— І спокійна, — додала вона. — Як ти. Хоч іноді.

Після

Ми вийшли з кабінету мовчки.
Нам не хотілося говорити з кимось ще.

На вулиці було світло. Тепло. Наче день спеціально чекав на нас.

— Уявляєш? — сказала Катя. — У нас буде донька.

— У нас уже є донька, — виправив я.

Вона подивилася на мене уважно.

— Ти вже так говориш.

— Бо я вже так відчуваю.

Ми сіли на лавку. Я поклав руку їй на живіт.

— Привіт, — сказав я тихо. — Ми тебе чекаємо.

Катя накрила мою руку своєю.

— У неї будуть твої очі, — сказала вона задумливо.

— А характер — твій, — відповів я.

— Тоді нам буде весело, — усміхнулася вона.

Катя

Увечері вдома ми довго мовчали.
Це була тиша з ім’ям усередині.

— Треба придумати ім’я, — сказала я.

— Не зараз, — відповів Дмитро. — Нехай трохи поживе без нього. Просто як вона.

Я кивнула.

Я лежала, поклавши руки на живіт, і вперше подумала не про страхи.
А про коси.
Про сміх.
Про маленьку долоню в моїй.

І зрозуміла:
тепер у моєму тілі живе не тривога.

А майбутня жінка.

Катя

Ми сперечалися через дрібницю.
Саме так завжди й починається щось важливе.

— Я не хочу, щоб вона росла в постійному контролі, — сказав Дмитро, розкладаючи покупки на кухні. — Без «не можна», «обережно», «я краще знаю».

— А я не хочу, щоб вона росла без меж, — відповіла я. — Свобода — це не відсутність правил.

Він підняв очі.

— Я не про відсутність. Я про довіру.

Я відчула, як всередині щось стискається.

— Дмитре, — сказала я тихіше. — Я живу з хворобою все життя. Я знаю, що таке наслідки. І я не хочу, щоб наша донька вчилася на болю.

Він замовк.
Поставив пакет.
Сів навпроти.

— А я не хочу, щоб вона жила в страху, — відповів він. — Навіть якщо цей страх — із любові.

Дмитро

Я бачив, що вона напружена.
Не зла.
Вразлива.

— Ти думаєш, я не розумію відповідальність? — спитав я. — Я щодня працюю з наслідками чужих рішень.

— Саме тому я й боюся, — відповіла вона. — Бо знаю, як легко щось пропустити.