Між рішеннями

Анастасія

Він затримався допізна.
Я знала це ще до того, як побачила світло в його кабінеті.

Антон не був людиною імпульсів. Якщо він не пішов додому — значить, думав. А коли він думав — це завжди було серйозно.

Я постукала. Коротко.

— Заходь, — почувся знайомий голос.

Він стояв біля вікна. Без піджака. Розстібнута сорочка. Ознака втоми, яку він дозволяв бачити одиницям.

— Ти хотів поговорити? — запитала я.

Він обернувся.

— Я хотів зрозуміти, — відповів він. — Чому ти сьогодні так категорично стала на бік Катерини.

Я не сіла. Залишилася стояти.

— Бо це було правильно.

— Це була позиція, — уточнив він. — Не просто професійна.

Я зітхнула.

— Ти ж знаєш, я не захищаю слабких. Я захищаю тих, хто тягне відповідальність. Катя — з таких.

Він підійшов ближче. Не порушуючи меж. Але достатньо, щоб я відчула тепло.

— А Дмитро? — спитав він тихо. — Він теж із таких?

Я підвела погляд.

— Так. Саме тому він відмовився від моєї… від твоєї пропозиції тоді.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Це був сильний хід, — сказав він. — Не кожен відмовляється від посади завідувача.

— Він не боїться не стати кимось, — відповіла я. — Він боїться втратити когось.

Тиша між нами стала густішою.

— Ти їх захищаєш, — сказав він повільно. — Як своїх.

— Бо вони такими й стали, — відповіла я чесно.

Антон

Я давно дивився на неї інакше.
Не як на підлеглу.
Не як на сильну адміністраторку.

Як на жінку, яка вміє стояти рівно навіть тоді, коли простіше відійти вбік.

— Ти знаєш, — сказав я, — що такі позиції мають ціну.

— Знаю, — відповіла вона. — Я її вже платила.

Я зробив крок ближче. Цього разу — свідомо.

— А як щодо нас? — запитав я тихо. — У нас теж буде позиція? Чи ми так і залишимося між рішеннями й кабінетами?

Вона не відвела погляду.

— Я не хочу таємниць, — сказала вона. — Але й публічності — теж. Не зараз.

— Мені цього достатньо, — відповів я.

Я простягнув руку. Не наказ. Не жест влади.

Вибір.

Вона поклала свою долоню в мою.

Анастасія

Його дотик був теплий. Надійний. Без обіцянок, які не можна виконати.

— Якщо це початок, — сказала я, — то він має бути чесним.

— Завжди, — відповів він.

Я усміхнулася.

— Тоді знай: Катя і Дмитро — не слабке місце клініки. Вони — її майбутнє.

Він кивнув.

— Я це вже зрозумів.

Після

Коли я виходила з кабінету, було вже темно.
Коридори спорожніли.

Я думала не про ризики.
І не про чутки.

Я думала про те, як дивно життя іноді складає ролі:
ти приходиш керувати —
а вчишся підтримувати.

І, можливо, саме з цього починається щось більше.

Катя

Ранкова нарада починалася звично.
Кава. Папки. Втомлені обличчя після нічних чергувань.

Я сіла ближче до вікна — так було легше дихати. Вагітність ще не стала видимою для всіх, але я відчувала її в кожному русі, в кожній зміні темпу.

Анастасія зайшла останньою. Зібрана. Спокійна.
Поруч — директор.

Це викликало хвилю напруги, але я змусила себе зосередитися на документах.

— Почнемо, — сказала Анастасія. — Є кілька моментів по відділенню.

Вона говорила чітко, по суті. Про навантаження. Про зміни в протоколах. Про чергування.

А потім — зупинилася.

— І ще одне, — додала вона. — Хочу відразу зняти питання, які, я знаю, вже ходять коридорами.

У кімнаті стало тихо.

— Всі клінічні рішення по складних пацієнтах в повноваженнях медместри, — продовжила вона, — як і раніше, координує Катерина. Вона веде ключові випадки і має мій повний мандат.

Я підвела голову.

Кілька колег перезирнулися.

— Якщо у когось є сумніви щодо цього, — Анастасія подивилася прямо по колу, — вони адресуються мені. Не їй.

Дмитро

Я сидів трохи осторонь і бачив, як Катя напружилася.
Як на секунду стиснула пальці.

Це не була демонстрація влади.
Це було — прикриття.

Я знав цей тон Анастасії. Вона використовувала його тільки тоді, коли рішення вже прийняте.

Катя

Після наради люди розходилися повільніше, ніж зазвичай.
Хтось усміхався.
Хтось мовчки кивав.

Анастасія покликала мене жестом.

— Зайди, — сказала вона просто.

У кабінеті вона сіла навпроти. Без паперів. Без дистанції.

— Ти не злилася? — запитала вона.

Я похитала головою.

— Ні. Просто… не чекала.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але тобі більше не можна бути «між». Ні для колег. Ні для себе.

Я ковтнула.

— Ви могли сказати м’якше.

— Могла, — погодилася вона. — Але тоді це не працювало б.

Вона подивилася на мене уважно.

— Катю, я не захищаю тебе тому, що ти вагітна. І не тому, що ти дружина Дмитра. Я роблю це тому, що ти — опора. А опори не ховають.

Я відчула, як щось тепле піднімається в грудях.

— Дякую, — сказала я тихо.

— Не дякуй, — відповіла вона. — Просто пам’ятай: якщо стане важко — ти не одна.

Після

Ми з Дмитром йшли коридором разом.

— Вона назвала тебе своєю, — сказав він.

— Так, — відповіла я. — І це чомусь страшніше, ніж образи.

Він усміхнувся.

— Бо тепер ти маєш право бути сильною не на самоті.

Катя

Кабінет гінеколога завжди пахнув однаково — антисептиком і чимось заспокійливим. Я сиділа на стільці, стискаючи долоні, і намагалася дихати рівно.

— Ну що, подивимось, як у нас справи, — сказала лікарка, гортаючи результати.

У нас.
Це слово трохи зняло напругу.

Дмитро сидів поруч. Не втручався. Просто був. Його плече торкалося мого — і цього вистачало.