Те, що не питають уголос

Анастасія

Вона почала здогадуватися не з фактів.
І не з пліток.

З дрібниць.

Катя рідше пила каву, почала надавати перевагу чаю.
Сідала частіше, ніж раніше.
Іноді — занадто уважно слухала своє тіло.

А ще — Дмитро.

Він дивився інакше. Не як лікар, не як керівник, не як чоловік, який «просто поруч».
А як людина, що постійно тримає внутрішній контроль.

Анастасія знала цей погляд.
Колись він був спрямований на неї.

Вона не ревнувала.
Ревнощі — це про втрату.
А вона давно відпустила.

Її цікавила правда.

Вони залишилися в ординаторській удвох випадково. Принаймні так це виглядало ззовні.
Катя переглядала записи. Анастасія мила чашку.

— Ти добре почуваєшся? — спитала вона рівно. Без інтонацій.

Катя підвела очі. На мить.
І Анастасія зрозуміла: питання влучило.

— Так, — відповіла Катя. — Просто втома.

— Зрозуміло, — кивнула Анастасія. — У нас у відділенні всі втомлені. Але не всі так уважні до себе.

Пауза повисла.
Тонка. Небезпечна.

— Я не питаю того, що не моя справа, — продовжила вона спокійно. — Але я відповідаю за відділення. І за людей у ньому.

Катя відклала ручку.

— Я знаю.

— І я знаю Дмитра, — додала Анастасія. — Він не змінює поведінку без причини.

Це вже було не про роботу.
Але ще не про особисте.

— Якщо колись виникне ситуація, — сказала Анастасія повільно, — де тобі знадобиться простір, підтримка або офіційний захист… ти можеш прийти до мене.

Катя дивилася уважно. Без страху. Але з напругою.

— Навіть якщо це буде незручно? — тихо спитала вона.

Анастасія ледь усміхнулася.

— Найважливіші речі завжди незручні.

Дмитро

Я побачив їх разом і відразу зрозумів — розмова відбулася.

Не знаю як.
Не знаю що саме.

Але щось зрушило.

Анастасія подивилася на мене так, як дивляться люди, які прийняли рішення.

— Дмитре, — сказала вона спокійно. — Якщо в найближчий час тобі знадобиться гнучкий графік або перерозподіл навантаження — скажи.

Я напружився.

— Для кого? — спитав обережно.

— Для відділення, — відповіла вона. — І для тих, хто в ньому важливий.

Ми дивилися одне на одного кілька секунд.
Без виклику. Без боротьби.

— Дякую, — сказав я.

І вперше за довгий час відчув:
це не війна.

Катя

Коли ми з Дмитром поверталися додому, я сказала:

— Вона знає.

— Що саме? — спитав він.

— Достатньо, — відповіла я. — І не більше, ніж треба.

Він видихнув.

— Ти не злишся?

— Ні, — сказала я. — Мені вперше не страшно, що хтось бачить.

Я поклала руку на живіт. Обережно. Непомітно.

— Світ усе одно дізнається, — додала я. — Питання тільки — як.

Дмитро взяв мене за руку.

— Ми зробимо так, щоб це було не боляче.

І в цей момент я зрозуміла:
навіть якщо правда ще не вимовлена —
вона вже захищена.

Катя

Все почалося з дрібниці.
Неправильний показник. Ледь помітна зміна в обличчі пацієнта. Те, що більшість списала б на втому.

Я — не списала.

— Глюкометр ще раз, — сказала я різко, вже тягнучись до столу.

Пацієнт — чоловік років п’ятдесяти, з декомпенсованим діабетом, після нічної зміни інсуліну. Він сидів на ліжку, тримаючись за край ковдри, і намагався жартувати.

— Та я нормально, сестричко…

— Ви не «нормально», — перебила я спокійно. — Ви — нестабільно.

Цифра на екрані підтвердила моє відчуття.

Гіпоглікемія.
Різка. Небезпечна.

— Швидко, — сказала я колезі. — Глюкоза. Внутрішньовенно. І  лікаря сюди.

Я діяла автоматично. Чітко. Без зайвих рухів.
Саме так, як мене вчили. Як я вміла.

І тільки коли пацієнт раптом зблід ще більше й почав втрачати свідомість, я відчула…
себе.

Запаморочення прийшло хвилею.
Піт на спині.
Руки стали трохи важчими.

Не зараз.
Тільки не зараз.

— Дивіться на мене, — сказала я пацієнту, нахиляючись ближче. — Дихайте. Все добре. Я тут.

Я говорила йому — і водночас собі.

Краєм ока побачила Дмитра, який уже заходив у палату. Його обличчя змінилося миттєво, коли він окинув поглядом ситуацію.

— Що маємо? — коротко.

— Гіпо. Гостра. Реакція на нічну корекцію, — відрапортувала я. — Глюкоза введена, але він «пливе».

Я стояла рівно.
Занадто рівно.

— Катю… — Дмитро подивився на мене уважніше.

— Все під контролем, — сказала я швидко. — З ним.

І це було правдою.

Не про мене.

Дмитро

Я побачив її очі — і зрозумів раніше, ніж вона встигла сказати.

Вона трималася на волі.
На характері.
На звичці не падати.

— Продовжуйте інфузію, — сказав я колезі. — Я тут.

А тоді тихо, так, щоб чула тільки вона:

— Катю, сядь.

— Я можу ще…

— Це наказ, — жорстко. — Як лікар. І як чоловік.

Вона зробила крок.
Другий.

І тільки тоді її коліна здригнулися.

Я підхопив її вчасно.
Вона була легша, ніж мала б бути. І тепліша.

— Рівень? — спитав я, вже ведучи її до стільця.

— Низький, — прошепотіла вона. — Я знала… просто…

— Потім, — сказав я. — Ти вже зробила більше, ніж достатньо.

Катя

Коли солодкий смак розлився в роті, світ почав повертатися. Повільно. Обережно.

Я сиділа.
Вперше за зміну — просто сиділа.

Пацієнт прийшов до тями. Дихання вирівнялось.
Небезпека минула.

— Вона… — пробурмотів він. — Вона мене врятувала?

Дмитро глянув на мене.
Я кивнула ледь помітно.

— Так, — сказав він. — Вона.

Я заплющила очі на секунду.