Під контролем

Катя

Кабінет був світлий. Надто світлий, як на мій внутрішній стан.
Я сиділа на краю стільця, стискаючи сумку, і рахувала подихи — вдих, видих. Як перед складною процедурою.

— Проходьте, Катерино, — сказала лікарка. — Сідайте зручніше.

Вона була спокійна. З того типу лікарів, які не роблять різких рухів і не дивляться на пацієнта поверх окулярів.

— Ви вперше з приводу вагітності?
— Так, — відповіла я. — Термін зовсім малий.

Я зробила паузу.

— І… у мене цукровий діабет першого типу.

Я чекала.
Саме на цю секунду — коли щось зміниться в погляді. Стане настороженим. Обережним. Або, навпаки, надто серйозним.

Але лікарка лише кивнула.

— Добре. Тоді ми одразу говоримо чесно і без паніки, — сказала вона. — Це не заборона. Це — особлива увага.

Моє серце трохи відпустило. Але не повністю.

— Я боюся, — зізналася я. — Не за себе. За дитину.

Лікарка відклала ручку.

— Це нормальний страх, — сказала вона м’яко. — Особливо у вашому випадку. Але страх — не вирок.

Обстеження тривало недовго. Все — дуже обережно, без зайвих слів. Я дивилася в стелю і намагалася не уявляти нічого наперед.

— Поки що все відповідає терміну, — сказала лікарка. — Серйозних відхилень я не бачу.

Я видихнула. Лише трохи.

— Але, — додала вона, — нам потрібен буде дуже чіткий контроль. Глікемія. Харчування. Режим. Ви це знаєте краще за багатьох.

Я кивнула.

— Я працюю в ендокринології.
— Я бачила, — усміхнулася лікарка. — Це плюс. І мінус.

— Мінус?
— Ви знаєте забагато страшних сценаріїв.

Я опустила очі. Вона влучила.

— Послухайте, — сказала вона спокійно. — Жінки з діабетом народжують здорових дітей. Не завдяки дивам. А завдяки дисципліні і підтримці. У вас є обидва фактори.

— А якщо я не впораюся? — тихо спитала я.

Лікарка подивилася на мене дуже уважно.

— Ви вже справляєтеся. Бо прийшли вчасно. Бо не ігноруєте. Бо питаєте.

Ці слова були простими.
Але вони влучили глибоко.

Дмитро

Я чекав у коридорі.
Не ходив. Не дивився в телефон. Просто сидів і слухав кожен звук.

Коли вона вийшла, я одразу побачив — не сльози. Напруга.

— Ну? — обережно.

— Поки все добре, — сказала вона. — Але буде складно.

— Ми знали, — відповів я. — Питання не в складності. А в тому, чи ми разом.

Вона взяла мене за руку.

— Мені страшно, — зізналася вона. — Я боюся помилитися.

Я нахилився, щоб наші лоби торкнулися.

— Ми не дозволимо тобі бути з цим страхом одній, — сказав я. — Ні як лікар. Ні як чоловік.

Катя

Ми йшли вулицею мовчки.
Я відчувала, як життя всередині мене — ще зовсім крихке — вже змінює мій світ.

— Дмитре…
— М?
— Якщо колись я почну сумніватися в собі — нагадай мені цей день.
— Я нагадаю. І не раз.

Я поклала руку на живіт.
Несвідомо. Захисно.

Я все ще боялася.
Але тепер мій страх був не хаотичний.

Він був під контролем.

Ранок почався як завжди.
Будильник. Інсулін.Чай замість кави — без поспіху, але з увагою. Я сиділа за кухонним столом і дивилася, як Дмитро мовчки гортає новини. Він раз у раз піднімав на мене очі — занадто часто, як для «звичайного» ранку.

— Я впораюся, — сказала я, не дивлячись на нього.
— Я нічого не кажу, — відповів він.
— Ти дивишся.
— Бо тепер у мене вас двоє.

Я усміхнулася. І одразу стала серйозною.

— На роботі — як завжди, — сказала я. — Поки ніхто не знає.
— І не повинен, — кивнув він. — Тільки ти вирішуєш.

У лікарні мене зустрів звичний ритм. Коридори. Картки. Голоси.
Але я відчувала себе інакше — ніби всередині з’явився ще один рівень контролю.

Кожен симптом я пропускала крізь фільтр:
це я — чи це вже не тільки я?

— Катю, — покликала колега, — у третій палаті скаржаться на слабкість.

Я зайшла до пацієнтки. Жінка, діабет другого типу, нестабільні показники.

— Зараз подивимось, — сказала я спокійно.

Я працювала повільніше, ніж зазвичай. Не через невпевненість — через уважність. Кожен рух був виважений. Кожне рішення — перевірене ще раз.

— Ви сьогодні якась задумлива, — сказала пацієнтка.
— Просто слухаю уважніше, — відповіла я.

І це була правда.

До обіду я зловила себе на тому, що частіше сідаю. Частіше п’ю воду. Частіше перевіряю рівень.

Ніхто не робив зауважень.
Але я бачила погляди.

— Все гаразд? — тихо спитала медсестра біля поста.
— Так, — відповіла я. — Просто трохи втома.

Це була напівправда.
Але я ще не була готова до повної.

Анастасія пройшла повз, кивнула — коротко, по-діловому. Без контролю. Без тиску. І я відчула вдячність.

Дмитро

Я бачив її в коридорі кілька разів.
Не підходив. Не втручався.

Але кожного разу ловив себе на бажанні зупинити її, посадити, сказати: досить на сьогодні.

Я цього не робив.

Бо знав:
якщо забрати в неї роботу — забрати опору.

Катя

Під кінець зміни мене накрила тиха втома. Не різка. Повільна. Та, що приходить зсередини.

Я стояла біля вікна і дивилася на двір лікарні, коли раптом відчула легке запаморочення. Нічого страшного. Знайоме.

Я сіла. Дістала глюкометр.
Показник був трохи нижчий, ніж хотілося.

Я не панікувала.
Я знала, що робити.

— Катю, — почувся голос Дмитра за спиною. — Ти вже закінчила?

Я підвела голову.

— Майже.

Він подивився на мене уважніше, ніж дозволяє робота.

— Поїхали додому, — сказав тихо. — Я сьогодні наполягаю.

Я не заперечувала.

У машині я притулилася до сидіння і нарешті дозволила собі не контролювати кожну думку.