Вдома

Катя

Ключ у замку клацнув тихо.
Я зайшла першою — і на мить зупинилася.

Квартира була тією самою. Але водночас — іншою.
Ніби тепер у повітрі з’явився ще один рівень сенсу.

— Ми вдома, — сказала я вголос.

Дмитро поставив сумку, зняв пальто.

— Нашому дому пощастило, — посміхнувся він. — У нього тепер є ти.

Я зібрала волосся в недбалий пучок, скинула форму, залишившись у домашному светрі. Втома накрила різко, як ковдра.

— Чаю? — запитав він.
— Мовчання, — відповіла я. — І чаю.

Ми рухалися кухнею без слів. Я дістала чашки. Він поставив чайник. У цьому не було романтики — зате було щось значно важливіше: узгодженість.

Я сіла на стілець, підібгавши ноги.

— Важко? — спитав він, подаючи чашку.

— Не так, як я думала, — зізналася я. — Вони дивляться не на мене. Вони дивляться через мене. Через нас.

Він сів навпроти.

— Хай дивляться, — спокійно. — Ми не для них.

Я усміхнулась. І вперше за день напруга в плечах відпустила.

Дмитро

Я дивився, як вона п’є чай. Маленькими ковтками. Як завжди, коли втомлена.
Моя.

— Знаєш, — сказав я, — я сьогодні ловив себе на думці, що хочу швидше додому. Не від лікарні. До тебе.

Вона підняла очі.

— Це і є шлюб?
— Якщо так — то я згоден ще раз.

Вона засміялася. Тихо. Щиро.

Ми перейшли у вітальню. Вона сіла на диван, я — поруч. Катя одразу притулилася боком, поклала голову мені на плече, ніби так було завжди.

— Я боялася, — сказала раптом.
— Чого?
— Що після весілля щось зникне. Магія. Ніжність. А вийшло… навпаки.

Я обійняв її.

— Бо тепер це не магія. Це життя.

Катя

Я слухала, як б’ється його серце. Рівно. Спокійно.
Мій ритм підлаштовувався під його.

— Дмитре…
— М?
— Ти ж знаєш, що буде непросто. Робота. Анастасія, Антон. Люди.
— Знаю.
— І ти все одно не пошкодуєш?

Він трохи відсторонився, щоб подивитися мені в очі.

— Я пошкодую тільки про одне, — сказав він тихо. — Що не обрав тебе раніше.

Я відчула, як щось тепле піднімається до горла.

— Тоді… — я ковтнула. — Просто будь поруч. Навіть коли я мовчу.

— Особливо тоді, — відповів він.

Дмитро

Пізніше вона заснула, згорнувшись клубочком, поклавши ногу мені на стегно.
Я накрив нас пледом і вимкнув світло.

Це був не кінець дня.
Це був початок ритму.

Робота — напруга — світ.
І дім — де не треба доводити.

Я поцілував її в скроню й подумав:

Якщо завтра буде важко — ми витримаємо.
Бо тепер ми повертаємося не просто з роботи.

Ми повертаємося додому.