Повернення

Катя

Повернення завжди складніше, ніж відхід.

Я йшла коридором лікарні й відчувала це фізично — як тиск у грудях, як напругу в плечах. Тут усе було знайоме, але вже не безпечне.

— О, Катю, ти вже? — хтось усміхнувся занадто уважно.
— Так.

Слово було коротке. Як і моє терпіння.

Я вдягла халат, перевірила пост, документацію. Руки працювали чітко. Тіло — слухалося. Але всередині я була насторожі, як після довгої хвороби.

За пів години мене знову покликали.

Кабінет був інший.
І атмосфера теж.

Анастасія сиділа за столом, рівна, зібрана, без жодного зайвого руху.

— Рада бачити вас у строю, Катерино, — сказала вона. — Сподіваюсь, лікарняний був корисним.

— Так, — відповіла я. — Я відновилась.

— Це добре, — кивнула вона. — Бо в нас зміни. І нам потрібні люди, на яких можна покластися.

Я мовчала.

— Я переглянула графіки, — продовжила вона. — Деякі корективи будуть… доцільними.

Вона підсунула папір.

Нічні. Додаткові зміни. Менше вихідних.

— Це тимчасово, — сказала вона. — Поки ми не впевнені в стабільності.

— Моєї роботи? — уточнила я.

Вона підняла очі.

— Вашої ситуації, — спокійно відповіла вона. — Ви ж розумієте.

Ось воно.
Без слів — але чітко.

— Я виконую свою роботу, — сказала я. — І мій стан не впливає на професійність.

— Поки що, — кивнула вона. — Але я відповідаю за відділення. І маю право мінімізувати ризики.

— Я не ризик, — відповіла я тихо.

Вона усміхнулась ледь помітно.

— Подивимось.

Дмитро

Я дізнався про графік швидше, ніж Катя встигла щось сказати.

— Це не випадково, — сказав я, стоячи в коридорі з Анастасією.
— Нічого не буває випадковим, — відповіла вона. — Особливо в управлінні.

— Ти караєш її за життя поза лікарнею.
— Я захищаю відділення, — сказала вона холодно. — А ти — більше не маєш тут важелів.

Це було сказано навмисно.

— Я все ще лікар, — відповів я.
— Але вже не керівник, — усміхнулась вона. — Ти сам відмовився.

Я знав.
І все одно боліло.

Катя

Ми зустрілися після зміни.

— Вона це робить свідомо, — сказала я, скидаючи взуття. — Не нападає. Просто стискає.

— Вона чекає, що ти зламаєшся або підеш, — відповів Дмитро.

Я сіла на диван.

— А якщо я не хочу ні того, ні іншого?

Він сів поруч.

— Тоді нам треба вирішити, за що ми боремось.

Я подивилась на нього.

— Я не хочу доводити, що маю право жити.
— І не мусиш, — відповів він. — Але я не дозволю, щоб тебе витискали мовчки.

Я притулилась до нього.

— Мені страшно, — сказала я. — Не через неї. Через те, що це може змінити нас.

Він обійняв мене міцно.

— Нас змінює мовчання, — сказав він. — Не боротьба.

Катя

Я зрозуміла, що щось буде не так, ще до того, як ми сіли за стіл.

Занадто багато їжі.
Занадто урочисті серветки.
І цей знайомий погляд мами — зібраний, але надто рішучий.

— Ми подумали, — почала вона ще до чаю, — що не варто затягувати.

Я машинально глянула на Дмитра. Він сидів рівно, спокійно. Але рука, що лежала на моєму коліні, напружилась.

— Весілля, — підхопила його мама. — Якщо робити, то одразу як слід. Родина велика, друзі, колеги…

— Колеги? — тихо перепитала я.

— Ну звісно, — посміхнулася вона. — Дмитро ж лікар, завідувачем міг би бути… якби не відмовився. Люди питатимуть.

Оце слово знову.
Люди.

— Ми не обговорювали формат, — сказав Дмитро спокійно. — Бо ще не дійшли до цього.

— Але ж заручини — це серйозно, — втрутився мій тато. — А серйозні речі роблять серйозно.

Я відчула, як всередині щось починає стискатись.

— А що значить “серйозно”? — спитала я. — Сто людей? Банкет? Тамада?

Запала пауза.

— Це традиція, — сказала його мама. — Так правильно.

— Для кого? — вирвалось у мене.

Дмитро трохи стис мою руку. Не щоб зупинити — щоб підтримати.

Дмитро

Я бачив, як Катя напружується.
І знав: ще трохи — і ця розмова стане не про весілля.

— Ми вдячні за турботу, — сказав я. — Але рішення про наше життя будемо приймати ми.

— Ми ж не вороги вам, — зітхнула моя мама. — Ми просто хочемо, щоб у вас було як у людей.

— А якщо “як у людей” — не для нас? — тихо спитала Катя.

Моя мама подивилась на неї уважніше. Не з осудом. З нерозумінням.

— Ти боїшся? — спитала вона.

Катя замислилась.

— Я втомилась, — відповіла вона чесно. — І мені страшно, що навіть наше свято стане ще одним випробуванням.

У кімнаті стало тихо.

— Весілля — це ж радість, — сказав мій батько.
— Тоді давайте не перетворювати його на обов’язок, — відповів я.

Катя

Я відчула дивне полегшення, коли це сказав він, а не я.

— Ми не відмовляємось, — додала я м’якше. — Ми просто не хочемо поспіху і масштабу, який нас зламає.

Моя мама повільно кивнула.

— Я просто боюсь, що ви потім пошкодуєте.
— А я боюсь, що пошкодую, якщо зроблю не так, як відчуваю, — сказала я.

Це була правда.

І вона повисла між нами — не як виклик, а як межа.

Дмитро

Після того, як батьки розійшлися, ми довго мовчали.

— Пробач, — сказала Катя. — Я знову була різка.

— Ти була чесна, — відповів я. — А це важливіше.

Я обійняв її.

— Знаєш, що мене лякає найбільше?
— Що?
— Що ми ще навіть не почали, а нас уже намагаються втягнути у сценарій.

Вона посміхнулась сумно.

Катя

Рішення не прийшло одразу.
Воно визрівало між чашками чаю, мовчанням після дзвінків батьків і тими моментами, коли Дмитро просто клав руку мені на спину — ніби заземлював.