Місце, де можна не триматися

Катя

Я прокинулась не від будильника.
І не від тривоги.

Просто — прокинулась.

За вікном було сіре ранкове світло, без різких контурів. Дмитро ще спав, лежачи на спині, з однією рукою на моєму боці — так, ніби навіть уві сні перевіряв, чи я тут.

Я не поспішала вставати.
Вперше за довгий час мені не треба було триматися.

Лікарняний лежав на тумбочці. Офіційна причина — діабет. Неофіційна — межа, за яку я зайшла і вчасно зупинилась.

Дмитро поворухнувся.

— Котра година? — сонно.
— Ще рано.
— Тоді нікуди не йдемо, — сказав він і підтягнув мене ближче.

Я всміхнулася.
Так виглядає безпека.

На кухні він готував сніданок мовчки. Без лікарських запитань. Без контролю. Просто — поряд.

— Хочеш сьогодні щось робити? — спитав він.
— Хочу… нічого не вирішувати, — відповіла я після паузи.

Він кивнув, ніби це був найрозумніший план у світі.

Ми пили чай на дивані. Я загорнулася в плед, підтиснувши ноги. Дмитро читав новини, але я бачила — він не читає. Він слухає мій подих.

— Я відчуваю себе слабкою, — сказала я раптом.
— Ти виглядаєш живою, — відповів він. — Це не те саме.

Я замислилась.

— У лікарні я завжди зібрана. Навіть коли важко.
— А тут?
— Тут я боюся, що якщо розслаблюся — вже не зможу зібратися знову.

Він відклав телефон.

— Катю, — тихо. — Сильні не ті, хто не падає. А ті, хто знає, де можна лягти.

Дмитро

Я дивився на неї й розумів: цей лікарняний — не втеча. Це лікування.

Катя повільно оживала. Не ставала веселішою — ставала справжнішою. Вона могла довго мовчати. Могла раптом розплакатись через дрібницю. Могла сміятися з дурних речей.

І я був поруч. Не як лікар. Як чоловік.

Увечері ми готували разом. Вона різала овочі, я мив посуд.

— Мені страшно повертатися, — сказала вона, не дивлячись.
— Не завтра, — відповів я. — І не самій.

Вона кивнула.

— Знаєш, що найгірше?
— Що?
— Що вони не запитали. Просто вирішили.

Я відчув знайоме стискання в грудях.

— Я не дозволю, щоб твоє життя зводили до припущень, — сказав я. — Навіть якщо доведеться зробити крок убік.

Вона подивилась на мене різко.

— Ти про роботу?
— Я про нас, — відповів я. — А робота — це частина, не ціле.

Катя

Тієї ночі я не могла заснути, через думки, які раніше я відкладала.

— Дмитре, — прошепотіла я в темряві.
— Я тут.

— А якщо я не зможу бути такою, як від мене чекають?
— Тоді ми не будемо жити за цими очікуваннями.

Я повернулась до нього.

— Навіть якщо це ускладнить тобі життя?
— Моє життя ускладнюється, коли тебе ламають, — сказав він просто.

Я притиснулась до нього. Вперше без страху, що це слабкість.

Його рука лежала на моїй спині — важка, тепла, заспокійлива.

— Я не знаю, що буде далі, — сказала я.
— Я теж, — відповів він. — Але знаю, з ким.

І цього було достатньо.

Наступні дні були повільними.

Ми ходили в магазини.  Дивилися старі фільми. Говорили про дрібниці. Про море. Про дім. Про життя, яке не вкладається в графіки.

Я відновлювалась не тілом — собою.

І десь між чашкою чаю і його рукою на моєму плечі
я зрозуміла:

я більше не хочу жити так,
ніби будь-якої миті повинна довести,
що маю право на щастя.

Анастасія

Вона не вірила в романтику.
Принаймні — не ту, що заважає рухатись вгору.

Кабінет завідувачки ще пах новими меблями й чужими рішеннями. Анастасія сіла за стіл, переглядаючи звіти, коли у двері постукали.

— Можна? — голос був знайомий.

Антон

— Якщо по справі, — сказала вона, не піднімаючи очей.

— Саме так, — усміхнувся він і зайшов.

Вони давно знали одне одного. Ще з часів, коли Дмитро був центром будь-якої компанії, а вона — тією, хто завжди стояв поруч, але дивився далі.

— Відділення прийняло тебе спокійно, — сказав він. — Це рідкість.

— Я не прийшла подобатись, — відповіла вона. — Я прийшла керувати.

Він кивнув.
Саме це йому в ній подобалось.

Вони почали бачитися частіше, ніж вимагала робота. Обіди — «випадкові». Розмови — короткі, але точні. Без зайвих слів.

— Дмитро не взяв посаду, — якось сказав Антон, наливаючи їй каву. — Ти знала?

— Здогадувалась, — спокійно відповіла вона. — Він завжди плутав принципи з почуттями.

Антон уважно подивився на неї.

— А ти?
— Я ніколи не плутаю, — сказала вона.

Це була неправда.
Але зручна.

Антон

Йому подобалась її ясність.
Її холод.
Її амбіції.

Після роботи вони не ходили гуляти. Вони вечеряли в тихих ресторанах, де не ставлять зайвих запитань. Розмовляли про структуру, вплив, можливості.

— Катя пішла на лікарняний, — сказала вона одного разу.
— Очікувано, — відповів Антон. — Тиск завжди виявляє слабкі місця.

— Ти вважаєш її слабкою?
— Я вважаю її вразливою, — поправив Антон. — Це різні речі.

Вона посміхнулася.

— А Дмитро? — запитав Антон.
— Дмитро завжди обирає серцем. І завжди платить за це, — сказала вона. — Рано чи пізно.

Він нахилився ближче.

— А ми?
— Ми не платимо. Ми інвестуємо, — відповіла вона і поцілувала його першою.

Їхній поцілунок був точним. Без сумнівів. Без тривоги.

Анастасія

Він залишився в неї тієї ночі.

Все було просто. Контрольовано. Без ніжності, яка зобов’язує. Їхні тіла знали, що робити, але не обіцяли нічого зайвого.

Після вона лежала, дивлячись у стелю.

— Ти не шкодуєш? — спитав він.

— Про що?
— Про Дмитра.

Вона повернула голову.

— Я шкодую тільки про втрачений час, — сказала вона. — Але не про вибір.