Повернення

Катя

Повернення завжди складніше, ніж від’їзд.

У морі було легко дихати.
У лікарні — повітря знову стало щільним.

Я стояла біля входу, тримаючи перепустку в руці, й ловила себе на думці, що не хочу заходити різко. Наче треба було дати собі секунду — переключитися.

— Готова? — спитав Дмитро.

Я кивнула.

— Так. Просто… тепер інакше.

Він нічого не заперечив. Бо знав: «інакше» — не означає «гірше».

Коридори були тими самими. Запах антисептика. Звук кроків. Голоси.
Але я — вже ні.

Першою нас зустріла Марина.

Вона усміхнулася широко, по-справжньому.

— Ви повернулися! — сказала, а потім, ніби злякавшись зайвого, додала: — Я рада вас бачити.

Я помітила, як її рука інстинктивно лягла на живіт. Ледь-ледь.
І цього разу в мені не стиснулося.

— Як ти? — спитала я.

— По-різному, — відповіла вона чесно. — Але вже не так страшно.

Я кивнула. Ми обидві знали — чому.

Дмитро

Новини розходяться швидше за накази.

Я ще не встиг зняти куртку, як відчув погляди. Не здивовані.
Оціночні.

— Кажуть, ти був на морі, — кинув хтось із колег між іншим.
— Кажуть, не сам, — додав інший.

Я не реагував. Не тому, що боявся. А тому, що більше не вважав це чимось, що треба пояснювати.

Катя

— Відпустка пішла на користь, — сказала старша медсестра, дивлячись на мене надто уважно.

— Так, — відповіла я спокійно. — Я відпочила.

— Це видно.

Я не знала, чи це комплімент, чи застереження.

Після наради Дмитро зайшов до сестринської.

— Як ти? — спитав тихо.

— Нормально, — відповіла я. — Але це «нормально» тепер інше.

Я показала йому руку. Каблучка не була демонстративною — але її було видно.

Він кивнув.

— Готова до питань?

— Не до всіх, — сказала я. — Але до правди — так.

Дмитро

Питання наздогнало нас швидше, ніж я очікував.

Анастасія зайшла в ординаторську без стуку.

Спокійна. Зібрана. Надто стримана.

Її погляд одразу впав на руку Каті.

— Вітаю, — сказала вона після паузи. — Значить, чутки підтвердилися.

Я відчув, як Катя трохи напружилася. Не сховалася — просто зібралася.

— Так, — відповів я. — Ми заручені.

Анастасія кивнула. Усміхнулася професійно.

— Це… несподівано, — сказала вона. — Але, мабуть, кожен обирає свій шлях.

Вона подивилася на Катю уважно.

— Сподіваюся, особисте не заважатиме роботі.

Катя відповіла спокійніше, ніж я очікував:

— Я завжди відокремлюю одне від іншого.

Анастасія ще мить мовчала. Потім розвернулася.

— Побачимо, — сказала на прощання.

Катя

Коли вона пішла, я відчула втому. Не фізичну — внутрішню.

— Ти шкодуєш? — спитав Дмитро тихо.

Я подивилася на нього. На знайомі риси. На людину, яку обрала.

— Ні, — відповіла я. — Просто тепер наше «разом» перестало бути тихим.

Він взяв мене за руку.

— Тоді ми будемо сильнішими. Не гучнішими.

Я кивнула.

Катя

Я знала батьків Дмитра.
Вони знали мене.
Але сьогодні все було інакше.

Сьогодні мали зустрітися наші батьки.

— Це дивніше, ніж перше побачення, — сказала я, поправляючи скатертину. — Тут немає шансу втекти.

— Є, — відповів Дмитро. — Але ми ним не скористаємося.

Він був спокійний зовні, але я знала його достатньо добре, щоб помітити напруження в плечах. Це була не тривога — відповідальність.

Ми запросили всіх до його батьківського дому.  Приїхали мої батьки. Мама — стримана, уважна, з тією особливою ввічливістю, яка з’являється, коли вона хвилюється. Тато — мовчазний, але теплий у жестах.

 З кухні вийшла мама Дмитра.  Вона була зібрана, трохи напружена — так само, як і моя.

— Дуже приємно, — сказала вона, дивлячись на мою маму. — Нарешті знайомимося.

— Взаємно, — відповіла мама. — Давно хотіла побачити людей, які виховали такого сина.

Це було сказано щиро.
І я відчула, як напруга трохи спадає.

Дмитро

Я спостерігав за ними, ніби за складною операцією, де кожен рух має значення.

Батьки обмінювалися фразами, усмішками, обережними жартами. Усі були чемні. Надто.

— Катя казала, що ви теж у медицині, — звернулася моя мама до Катиних батьків.

— Так, — відповіла її мама. — Тому ми добре розуміємо, що це за життя.

Я глянув на Катю.
Вона сиділа поруч, тримаючи руки на колінах. Спокійна. Зібрана.

І я зрозумів — момент настав.

— Ми хотіли сказати вам дещо важливе, — почав я.

Усі погляди звернулися до нас.

Катя трохи вдихнула — і я взяв її за руку.

— Ми заручені, — сказав я. Без урочистості. Без підвищеного тону. — І плануємо будувати життя разом.

Тиша була довшою, ніж хотілося.

Потім моя мама першою подивилася на Катю.

— Я знала, що це станеться, — сказала вона. — Ви обидва змінилися.

Катя

Найважчі слова прозвучали не одразу.

— А ви готові? — спитав мій тато. Не різко. Не з підозрою. — До складного життя?

Я не дала Дмитрові відповісти за мене.

— Так, — сказала я. — Але не тому, що не боюся.
Пауза.
— А тому, що не одна.

Мій тато кивнув.
Це було схвалення.

Мама Дмитра зітхнула.

— Я не буду приховувати, — сказала вона. — Я хвилююся. За нього. За тебе. За вас.

— Це нормально, — відповіла моя мама. — Ми теж.

І в цю мить я зрозуміла: це не допит.

Це — початок спільного кола турботи.

Дмитро

Пізніше, коли чай давно охолов, а розмова стала м’якшою, батьки вже не сиділи навпроти.

Вони сиділи поруч.

— Значить, весілля не завтра? — пожартував мій батько.