Море між рядками

Катя

Ідея з відпусткою з’явилася не урочисто.
Без «нам треба».
Без великих слів.

Вона просто сиділа на підлозі у вітальні, розбираючи шафу. Старі светри, літні сукні, купальник, який давно не бачило сонце.

— Ти знаєш, — сказала вона, не обертаючись, — я не пам’ятаю, коли востаннє була на морі.

Дмитро підняв голову від ноутбука.

— У сенсі — зовсім?

— У сенсі — не як пацієнтка, не на реабілітації і не з думкою “аби не нашкодити”, — уточнила вона. — Просто… бути.

Він закрив ноутбук. Не одразу відповів.

— А якби… — почав обережно. — Якби ми поїхали разом?

Катя обернулася.
Подивилася уважно.

— Куди? — спитала.

— Туди, де тепло, — посміхнувся він. — Де можна мовчати й не пояснювати. І де я не лікар, а ти — не медсестра.

Вона сіла поруч, притулившись плечем.

— Мені буде страшно, — сказала чесно. — Інший режим, спека, нове місце.

— Я знаю, — кивнув він. — Але я не планую керувати кожним твоїм кроком. Ми зробимо це разом. У твоєму темпі.

Вона посміхнулася.

— Ти навіть відпустку плануєш як консиліум.

— Професійна деформація, — знизав плечима він. — Але з елементами задоволення.

Вони сиділи з телефоном і ноутбуком, переглядаючи варіанти.

— Тут занадто людно, — сказала Катя.
— Тут далеко від лікарні, — відповів Дмитро.
— А тут… — вона замовкла, усміхнулася. — Тут море близько.

Він нахилився, подивився на екран.

— Маленький готель, — сказав. — Без пафосу.
Пауза.
— Тобі сподобається.

— А тобі?

— Якщо ти будеш поруч — так.

Вона легенько штовхнула його плечем.

— Романтик.

— Реаліст, — поправив він. — Я бачив достатньо життя, щоб не ускладнювати просте.

Дмитро

Він ловив себе на дивному відчутті: планування цієї поїздки хвилювало його більше, ніж будь-яка конференція.

Бо тут не було чітких протоколів.

— Треба взяти запас сенсорів, — сказав він.
— І не перетворювати валізу на аптеку, — одразу відповіла Катя.
— Компроміс, — кивнув він. — Мінімум необхідного.

Вона підвела на нього очі.

— Ти боїшся?

Він не став удавати.

— Так, — відповів. — Але не за медичні показники.
Пауза.
— Я боюся, що ти там раптом зрозумієш, що тобі добре і без мене.

Катя розсміялася тихо.

— Дмитре…
Вона взяла його за руку.
— Я хочу поїхати саме з тобою. Це і є моє “добре”.

Він стиснув її пальці.
Повільно. Усвідомлено.

Катя

Пізніше, вже в ліжку, вона лежала, поклавши ногу на його стегно.

— А якщо щось піде не так? — спитала вона в темряві.

— Тоді ми зупинимося, — відповів він. — Подихаємо. Змінимо план.
Пауза.
— Відпустка — не тест на ідеальність.

Вона кивнула, хоча він цього не бачив.

— Я хочу навчитися відпочивати, — сказала вона. — Не заслуговувати, не контролювати. Просто — бути.

Він поцілував її в маківку.

— Ти вже вчишся, — тихо сказав. — Просто раніше тобі ніхто не дозволяв.

Вони заснули з телефоном між ними, де на екрані було море.

Не як обіцянка.
Як напрямок.

І вперше за довгий час Катя подумала не про те, що може статися,
а про те, як це буде — прокинутися і піти босоніж до води.

Разом.

Катя

Валіза стояла відкрита посеред спальні й виглядала загрозливо.
Наче перевіряла: ти готова?

Катя сиділа на ліжку з купою одягу й не могла зрушити з місця. Занадто багато варіантів. Занадто багато «а якщо».

— Ти збираєшся чи медитуєш? — озвався Дмитро з-за дверей.

— Думаю, — відповіла вона. — Це складніший процес.

Він зайшов, тримаючи в руках свою валізу — акуратно складену, закриту, майже ідеальну.

— Ти вже готовий? — здивувалася вона.

— Я завжди готовий, — знизав плечима. — Це моя проблема.

Вона фиркнула.

— У мене інша. Я не знаю, що брати.
Пауза.
— А що не брати.

Він сів поруч, узяв до рук її легку сукню.

— Це, — сказав упевнено.
Підняв іншу, теплішу.
— І це.
Зупинився.
— А ось це — якщо ввечері буде прохолодно.

Вона дивилася на нього з легкою усмішкою.

— Ти зараз не як лікар. Ти як… партнер по життю.

— Я стараюся, — відповів він серйозно.

Вона дістала коробочку з сенсорами, інсулін, тест-смужки. Поклала збоку. Відокремлено.

— Не хочу, щоб це було першим, що я бачитиму, — сказала вона. — Але й ховати не хочу.

Він кивнув.

— Тоді давай зробимо так, — запропонував. — Окремий мішечок. Не валіза в валізі. А просто — частина життя.

Вона подивилася на нього уважно.

— Ти не втомлюєшся весь час шукати баланс?

— Втомлююся, — чесно відповів він. — Але з тобою це не виглядає як тягар.

Катя мовчки простягнула руку й торкнулася його зап’ястя.
Легко.
Без слів.

Дмитро

Він спостерігав, як вона складає речі: повільно, з паузами, інколи перекладаючи одне й те саме з місця на місце.

— Ти завжди так збираєшся? — спитав він.

— Коли хвилююся — так, — відповіла вона. — А я хвилююся.

— Через море?

— Через те, що дозволяю собі щось хороше, — сказала вона тихо. — Мене цьому не вчили.

Він встав, підійшов ззаду, обійняв її за плечі. Не стискав.

— Ми не зобов’язані бути готовими на сто відсотків, — сказав він. — Достатньо бути чесними.

Вона сперлася на нього спиною.

— А якщо мені там стане погано?
— Тоді ми посидимо в тіні.
— А якщо я захочу повернутися?
— Повернемося.
— А якщо я захочу просто лежати й нічого не робити?

Він усміхнувся.

— Це і є план.

Катя

Найскладнішим виявився купальник.