Питання, на яке не чекають

Катя

Батьки Дмитра були теплими людьми.
Не нав’язливими. Не гучними. Тими, з ким легко мовчати.

Вони приїхали в неділю — з пирогом, яблуками з дачі й тією особливою турботою, яка не потребує пояснень. Катя хвилювалася, хоча намагалася цього не показувати. Вона завжди хвилювалася перед такими моментами — коли життя торкалося тем, які неможливо контролювати.

За столом говорили про роботу, про лікарню, про ремонт у сусідів. Дмитро жартував, його мама сміялася, тато уважно слухав, як завжди.

І все було добре.
Занадто добре.

— Катю, — сказала мама Дмитра, наливаючи чай. — А ти любиш дітей?

Питання було поставлене м’яко. Майже випадково.
Але Катя відчула, як у грудях щось стислося.

— Так, — відповіла вона чесно.

— Дмитро завжди добре ладнав із малечею, — продовжила мама. — Я от дивлюся на вас… і думаю, що з вас вийшла б гарна сім’я.

Катя мовчала.
Дмитро напружився.

— Мамо, — сказав він обережно. — Давай не зараз.

— Я ж не тисну, — зітхнула жінка. — Просто… час іде. А хочеться встигнути поняньчити внуків.

Слово внуків зависло в повітрі.

Катя опустила погляд на чашку. Її пальці трохи тремтіли.

— Я розумію, — сказала вона тихо. — Це природно.

Мама Дмитра уважно подивилася на неї.

— Я щось не так сказала?

— Ні, — швидко відповіла Катя. — Просто… це складна тема.

Тиша стала густою. Не образливою — напруженою.

Тато Дмитра прокашлявся.

— Життя не завжди йде за планом, — сказав він спокійно. — Головне, щоб люди були разом не через очікування, а через вибір.

Дмитро вдячно глянув на батька.

Дмитро

Він боявся цієї розмови.

Не через батьків.
Через Катю.

Він знав, як вона реагує на такі теми. Як її тіло напружується швидше, ніж розум. Як вона починає шукати в собі провину навіть там, де її немає.

Після того як батьки поїхали, у квартирі стало тихо.

Надто.

Катя мила посуд, занадто старанно, ніби хотіла стерти не тільки сліди вечері, а й саму розмову.

— Катю, — сказав він нарешті. — Ходімо сядемо.

Вона кивнула, витерла руки рушником і сіла на диван, підібравши ноги.

— Пробач, — сказав він одразу. — Я мав зупинити це раніше.

— Ти не винен, — відповіла вона. — Вони не знали. І не зобов’язані знати.

Вона замовкла.

— Але я знаю, — додала тихо.

Він сів поруч. Не торкався.

— Я боюся цього питання, — зізналася вона. — Бо не знаю, чи зможу колись дати відповідь, яка всіх влаштує.

— Мене влаштовує та, яка чесна, — сказав він.

Вона подивилася на нього.

— А якщо чесна відповідь — це “я не знаю”?

— Тоді ми з нею і житимемо, — відповів він без вагань.

Він узяв її за руку.

— Я не з тобою через потенційних дітей, Катю. Я з тобою — через тебе.

Сльози підступили несподівано.

— А якщо ти колись захочеш інакше? — прошепотіла вона.

— Тоді ми будемо говорити, — сказав він. — Але не сьогодні. І не з почуття обов’язку.

Він притягнув її до себе.

— Я не хочу, щоб ти жила з відчуттям, що щось у тобі “не так”.

Вона притулилась до нього, сховала обличчя в його плечі.

— Дякую, — сказала вона глухо. — За те, що не робиш із цього умову.

— Любов — не умова, — відповів він. — Це рішення. Щоденне.

Катя

Тієї ночі вона довго не спала.

Думала про майбутнє. Про страхи. Про ті питання, які, можливо, ніколи не матимуть простих відповідей.

Але поруч із Дмитром страх був іншим.
Не паралізуючим.
А живим.

Вона знала: життя не зобов’язане бути ідеальним, щоб бути справжнім.

І, можливо, саме з цього починається доросле кохання.

Дмитро

Він приїхав до батьків сам.

Не тому, що Катя не хотіла — навпаки, вона запропонувала поїхати разом. Але Дмитро відчував: ця розмова має відбутися без неї. Не як захист. Як відповідальність.

Мати поралась на кухні, батько читав газету, сидячи біля вікна. Усе було знайоме до дрібниць. І саме тому говорити було складніше.

— Ти щось серйозне хотів сказати? — запитала мама, коли він відмовився від чаю вдруге.

— Так, — відповів він. — Про Катю. І про нас.

Батько відклав газету.
Мати сіла навпроти.

— Ми щось не так зробили? — обережно спитала вона.

— Ні, — одразу відповів Дмитро. — Але дещо сказали, що для неї болить. І я не хочу, щоб це повторилось.

Мама насупилася, але без образи.

— Про дітей? — здогадалася вона.

Він кивнув.

— Мамо, я знаю, що ти не зі зла. І що тобі хочеться внуків. Але Катя живе з хворобою. Не з “особливістю”. З реальною, щоденною відповідальністю. І кожне таке питання звучить для неї як оцінка: достатня вона чи ні.

Мати мовчала.
Батько першим порушив тишу.

— Вона нам подобається, — сказав він спокійно. — Дуже. Саме тому ми не хочемо її втратити.

— Я теж, — відповів Дмитро. — Тому я тут.

Мама зітхнула.

— Я просто хвилююся за тебе, — сказала вона тихіше. — Ти завжди все береш на себе. Роботу. Людей. А тепер ще й її здоров’я…

Він не перебив.

— Я не “беру”, — сказав він після паузи. — Я живу з цим. Свідомо. І це мій вибір, а не жертва.

— А якщо колись стане важко? — запитала мама. — Дуже важко?

Він подивився їй прямо в очі.

— Тоді стане. Але не через Катю. А через життя. І я не хочу жити, уникаючи складного.

Батько кивнув, ніби підтверджуючи щось своє.

— Ти подорослішав, — сказав він. — Не одразу помітно. Але по словах — точно.

Мама стиснула руки.

— Я не хочу, щоб вона думала, що для нас вона “не така”, — тихо сказала вона. — Просто… мені важко змиритися, що не все залежить від бажання.

— Мені теж, — відповів Дмитро. — Але якщо ми хочемо бути поряд — мусимо навчитися не вимагати майбутнього. А приймати теперішнє.