Крихкість

Катя

Вона відчула це ще зранку.

Не різко.
Не як напад.
А як дивну порожнечу всередині — ніби хтось повільно вимикав світло.

Катя сиділа на кухні, дивилася на чашку з чаєм і ніяк не могла змусити себе піднести її до губ. Руки були слухняні, а голова — ніби в тумані.

— Ти їла? — почувся голос Дмитра з кімнати.

— Зараз, — відповіла вона автоматично.

Але «зараз» не настало.

Світ трохи похитнувся, коли вона підвелася. Вона встигла подумати: не тут, тільки не при ньому, — і більше нічого.

Дмитро

Він почув глухий звук.

Не крик.
Не падіння.
Просто — щось не так.

Коли він забіг на кухню, Катя сиділа на підлозі, притулившись до шафки. Очі відкриті, але погляд розфокусований.

— Катю, — голос уже був не чоловічий. Лікарський. — Подивись на мене.

Він дістав глюкометр швидше, ніж усвідомив це. Рухи були чіткі, відпрацьовані. Але всередині — все стискалося.

Надто низько.

— Все добре, — сказав він уголос, більше для себе. — Я тут.

Він дав їй сік, підтримуючи голову, притискаючи до себе. Вона слухняно ковтала, дихала часто.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Я… не відчула вчасно.

— Тсс, — він притиснув її міцніше. — Ти нічого не мусиш зараз пояснювати.

Минуло кілька хвилин. Довгих. Напружених.

Колір поступово повертався до її обличчя.

— Ти зі мною? — тихо.

— Так, — відповіла вона. — Я тут.

І тільки тоді він дозволив собі видихнути.

Катя

Їй було соромно.

Не за напад.
За страх в його очах.

Вона лежала на дивані, загорнута в плед. Дмитро сидів поруч, не відходячи ні на крок. Навіть коли дзвонив телефон — він не взяв.

— Ти злишся? — спитала вона тихо.

Він подивився на неї так, ніби питання не мало сенсу.

— Я злякався, — відповів. — Дуже.

Вона відвела погляд.

— Я не хочу бути тягарем.

Він різко, але обережно взяв її за підборіддя, змусив подивитися на себе.

— Ніколи так не кажи, — сказав він низько. — Ти — не тягар. Ти — відповідальність, яку я обрав.

Її очі наповнилися сльозами.

— А якщо колись я… — вона не договорила.

— Ми будемо готові, — перебив він. — Разом.

Він притулив лоб до її лоба.

— Я не лікар зараз. Я чоловік, який тебе любить.

І це було найважливіше.

Цей вихідний вони провели вдома.

Дмитро приготував легкий суп. Посадив її за стіл. Слідкував, щоб вона їла повільно. Не контролював — дбав.

Катя дивилася на нього і думала, як дивно міняються ролі. Як іноді слабкість не відштовхує, а зближує.

Увечері вона заснула раніше, ніж зазвичай.

Дмитро лежав поруч, не спав. Слухав її дихання. І вперше по-справжньому усвідомив:
любов — це не тоді, коли добре.
А тоді, коли страшно — і ти все одно залишаєшся.

Дмитро

У лікарні все було, як завжди.

Ті самі коридори. Ті самі запахи антисептика й кави. Ті самі обличчя, що кивали на ходу.
Світ не зупинився тільки тому, що вночі йому було страшно.

Але він зупинився всередині нього.

Дмитро мив руки довше, ніж зазвичай. Ретельно. Методично. Він знав цей жест — так він заспокоювався, коли думки йшли надто швидко. Вода стікала по пальцях, а перед очима знову й знову виникала картинка: Катя на підлозі, розфокусований погляд, її шепіт.

Я тут.

Він закрив кран.

— Дмитре Сергійовичу, — покликала медсестра. — У вас перший пацієнт.

— Йду, — відповів він рівно.

Голос не зрадив.

Перший пацієнт був складний. Другий — ще складніший.
Рішення вимагали точності, холодної голови, чіткості.

І він працював.
Добре.
Навіть занадто.

Колеги помічали: Дмитро став зібранішим, мовчазнішим. Він не затримувався в ординаторській, не жартував, не сперечався через дрібниці. Просто робив свою роботу — ідеально, майже жорстко.

Ніхто не знав, що кожен його рух був підживлений одним страхом:
я мушу бути на висоті, бо вдома мене чекають.

Ближче до обіду його викликали до завідувачки.

Анастасія сиділа за столом, переглядаючи документи. Вона підняла очі одразу, коли він зайшов.

— Сідай, — сказала коротко.

Він сів.

— Ти сьогодні інший, — зауважила вона без докору. — Зібраний. Але напружений.

Він не відповів одразу.

— Особисте, — сказав нарешті.

Вона кивнула. Не з цікавістю. З повагою.

— Я не лізу в особисте, Дмитре. Але я бачу людей. І знаю, коли щось може вплинути на роботу.

— Не вплине, — відповів він твердо.

Вона уважно подивилася.

— Добре. Я повірила.

Коротка пауза.

— Але якщо тобі колись знадобиться день чи тиждень — скажи. Не як підлеглий. Як лікар лікарю.

Він підвів очі.
Це було несподівано.

— Дякую, — сказав щиро.

Вона злегка всміхнулася.

— Колись ти сказав мені, що не можна рятувати інших, знищуючи себе. Пам’ятаєш?

Він пам’ятав.

— Тепер я кажу це тобі, — додала вона.

У другій половині дня сталася дрібна, але показова ситуація.

Молодший лікар різко відповів медсестрі. Зайвий тон. Зайва зверхність. Дмитро зупинив його одним поглядом.

— Не так, — сказав спокійно. — Ми тут не зриваємо напругу. Ми тут лікуємо.

— Я просто… — почав той.

— Я знаю, — перебив Дмитро. — Але це не привід.

Він не підвищив голос.
І саме тому його почули.

Пізніше Анастасія, проходячи повз, сказала тихо:

— Добре тримаєш відділення.

Він нічого не відповів.
Бо знав: тримає не він.
Його тримає думка про дім.

Вечір настав повільно.

Дмитро вийшов з лікарні раніше, ніж зазвичай. Не через втому — через вибір. Купив продукти. Взяв її улюблений йогурт, навіть якщо вона не просила.