Коли таємниці стають теплішими

Катя
Я прийшла на роботу трохи раніше, ніж завжди.
 Серце билося швидше, ніж треба — і я не могла зрозуміти, чи це з хвилювання, чи просто від того, що тепер кожен мій день пов'язаний із ним.
Ми з Дмитром домовилися: без демонстрацій.
 Просто — ми разом.
 І не ховаємось.
Я перевдяглася, поправила бейдж, вдягла окуляри — намагаючись виглядати максимально «звичайно».
Але варто було мені вийти в коридор, як я побачила його.
Він ішов назустріч. Спокійний. У білому халаті. Серйозний — як завжди.
Лише очі — тепліші.
Ми зупинилися один навпроти одного.
— Доброго ранку, Катерино Вікторівно, — спокійно сказав він.
— Доброго ранку, Дмитре Сергійовичу, — відповіла я так само діловито.
І в ту ж секунду з боків почувся стриманий, але дуже виразний шурхіт зацікавлених колег.
Чудово.
Почалося.

Дмитро
Я бачив, як медсестри переглядаються.
 Як терапевти усміхаються крадькома.
 Як Ірина Миколаївна взагалі відвернулася, щоб не видати сміх.
Ну звісно.
Ми і справді виглядали так, ніби намагаємося занадто сильно бути офіційними.
І потім — з ординаторської вийшов Сергій Петрович,  наш терапевт.
 Завжди прямолінійний.
— Так, — сказав він спокійно. — А тепер скажіть хтось чесно: ви разом чи мені вже пора купувати шампанське?
Коридор вибухнув стриманим сміхом.
Катя зніяковіла. Трохи почервоніла.
 А я — чомусь уперше за довгий час — просто дозволив собі усміхнутися.
— Разом, — відповів я.
Просто.
 Без пафосу.
 Без пояснень.
І — тиша.
На мить.
А потім…
— От нарешті! — видихнула Лєна з процедурної. — А то вже сил не було дивитись, як ви один одного уникаєте!
— Ми давно підозрювали, — додала санітарка Тетяна. — Але це так мило.
Катя опустила очі, але в них світилася радість.
А я відчував дивне полегшення.
Більше не потрібно прикидатися.

Катя
Ірина Миколаївна підійшла до мене ближче й тихо прошепотіла:
— Головне — бережіть одне одного, добре?
Я кивнула.
І тут раптом у дверях з’явився завідуючий — спокійний, як завжди.
Ми завмерли.
Він подивився на нас. На коридор. На усміхнені обличчя.
— Ну що ж, — сказав він рівним голосом. — Якщо це не заважає роботі — я лише радий. Гарні люди мають бути щасливі.
І пішов далі.
Колектив полегшено видихнув.
А я…
 я відчула, як напруга, що жила в мені місяцями, нарешті розчинилася.

Дмитро
Наприкінці зміни ми перетнулися біля вікна в коридорі.
Всі вже звикли.
Ніхто не дивився.
Я лише тихо сказав:
— Як ти?
Вона усміхнулася.
— Спокійно.
Ми не торкались одне одного.
 Навіть не наближались.
І все ж — між нами було стільки тепла, що мені здавалося, коридор став світлішим.
— Тоді все правильно, — відповів я.

Катя
Ввечері ми виходили разом із лікарні.
Без поспіху.
Повільно.
А колеги з посмішкою махали нам услід — без жартів, без язиків. Просто по-доброму.
І я подумала:
можливо, інколи світ не проти тебе.
І це — найцінніше.