Коли правда сказана

Катя
Я довго не могла зібратися з думками. У голові гуло. Серце билося якось нерівно — не через гіпоглікемію, ні. Через очікування.
Олег запропонував поговорити після роботи.
Особисто.
Я знала, що це не буде чимось безневинним типу «де тут ліпше купувати каву». І водночас — ухилитися не могла. Це була б втеча. А втекеш один раз — втечеш і вдруге.
Зміна закінчилася. Люди розходилися. Сутінки сідали на вікна лікарні.
Я стояла біля входу, стискаючи ремінець сумки.
— Катерино.
Я обернулася.
Він був спокійний. Упевнений. І надто уважний.
— Дякую, що лишилася, — сказав.
— Слухаю.
Я хотіла триматися рівно. Без зайвих пауз. Але він дивився так, ніби намагався розгадати мене.
— Я не люблю ігор, — почав. — Тому скажу прямо. Ти мені подобаєшся.
Я вдихнула. Відповідь стояла в горлі, але він продовжив:
— І я бачу… ти чогось уникаєш. Неначе серце вже зайняте.
Його погляд став гострішим.
— І, здається, я здогадуюся — ким.
Мені стало холодно.
Я не сказала ні «так», ні «ні». Але, мабуть, тиша — це теж відповідь.
— Я не засуджую, — тихо додав він. — Просто хочу знати, де стою. Щоб не втручатися… якщо це серйозно.
Я зібралася.
— Це серйозно.
Слова прозвучали майже шепотом.
Але — впевнено.
Олег кивнув. Без іронії. Без образи.
— Тоді я бажаю щастя, — сказав просто. — Але знай: світ маленький. І люди — теж.
І пішов.
Залишивши мене з серцебиттям, що стукало як сигнал тривоги.

Дмитро
Я чекав її у своєму кабінеті.
Не тому, що мав право. А тому, що хвилювався.
Коли вона зайшла, я одразу побачив — розмова вже відбулася.
— Ну? — обережно.
Вона закрила за собою двері.
— Я сказала правду.
Тиша.
— Що це серйозно, — додала.
Я відчув, як щось тепле поширюється в грудях. Не тріумф. Полегшення.
— І як він? — спитав.
— Спокійно. Лише… попередив, що світ тісний.
Я кивнув.
— Він правий.
Наші погляди зустрілися.
У них було більше, ніж просто пристрасть. Більше, ніж просто страх.
Це була відповідальність.
— Катю, — сказав я повільно. — Ми не можемо дозволити, щоб хтось страждав через нас. Але я не можу і відпустити тебе. Не після всього.
Вона підійшла ближче.
Так близько, що я відчув запах її волосся — теплий, домашній.
— Я й не прошу, — шепнула.
І торкнулася моєї руки.
Просто так.
Без поспіху.
 Без демонстрації.
Дотик — але в ньому була ближчість сильніша за будь-яку пристрасть.
Я стиснув її пальці.
— Обіцяй одне, — попросив я. — Ми говоритимемо. Завжди. Навіть коли страшно.
— Обіцяю.

Катя
Того вечора я знову була в нього.
Не тому, що шукала втечі.
А тому, що знайшла дім.
Ми готували вечерю. Сміялися. Він перевірив мій рівень — не як лікар, а як чоловік, якому не байдуже.
А потім ми сиділи на дивані.
Він обіймав мене.
 Я притискалася до нього.
Світ уповільнився.
Його губи ковзнули по моєму скроні.
 Пальці — по спині.
 Подих — по шиї.
Тепло проростало в тілі повільно, ніжно, наче весна.
Ми знову стали ближчими.
Не поспіхом.
 Не яскравим полум’ям.
А тихим, глибоким вогнем, що горить усередині.
Моє тіло довіряло йому.
 Моя душа — теж.
І я зрозуміла:
це — не роман.
Це — початок життя.

Дмитро
Після…
Вона заснула, поклавши голову мені на груди.
Я слухав її спокійне дихання.
І думав про одне:
тепер я відповідаю не тільки за її почуття.
А й за її безпеку.
 За репутацію.
 За її серце.
І я був готовий.
Навіть якщо доведеться пройти через бурю.