Тиша перед бурею

Катя
Останні дні стали дивно напруженими. Наче повітря в лікарні стало густішим. Слова — вагомішими. Погляди — довшими, ніж треба.
І я знала чому.
Олег поводився чемно. Коректно. Занадто.
Кожного разу, коли ми перетиналися в коридорі, він усміхався так, ніби знову хотів щось запитати — але не запитував. Спостерігав. І це було небезпечно саме тому, що — тихо.
А я жила на тонкій межі.
Між роботою й тим, що залишалося за її межами.
 Між страхом і бажанням.
 Між тим, що не можна — і тим, що вже стало частиною мене.
Увечері Дмитро написав:
“Можеш зайти? Тільки якщо хочеш. Без тиску.”
Я довго дивилася на екран.
 І зрозуміла — хочу.
Його квартира зустріла мене теплим світлом і запахом чаю з бергамотом. Дмитро відчинив двері й кілька секунд просто стояв, дивлячись на мене — так, ніби перевіряв, чи я справжня.
— Привіт, — прошепотів.
— Привіт.
Ми обійнялися несміливо, як підлітки. Але дотик швидко став глибшим, справжнім. Я відчула його серце. Воно билося частіше, ніж зазвичай. Не як у лікаря. Як у чоловіка.
— Ти втомилася, — сказав він.
— Трохи. День був… складний.
— Через нього?
Я мовчки кивнула.

Дмитро
Я знав, що кохання — це не тільки ніжність. Це ще й відповідальність. І вразливість. Особливо, коли вона — поруч.
Катя сіла на диван, підібравши ноги, загорнувшись у плед. Я приготував чай і сів навпроти. Нам обом треба було спочатку — просто говорити.
— Він тебе турбує? — запитав я.
— Не він. Ситуація. Я боюсь, що колись усе це… стане публічним.
Я кивнув.
— Це справедливий страх.
Вона подивилася на мене серйозно.
— А ти? Чого боїшся?
Я усміхнувся сумно.
— Тебе втратити.
Ні слів, ні пауз — нічого зайвого між нами не було.
Вона підповзла ближче.
Я відчув її тепло.
 Її подих.
— Ми можемо бути чесними одне з одним, — сказала вона. — Навіть якщо не можемо бути чесними зі світом.
І цього було достатньо.
Я обійняв її.
І світ звузився до двох людей.
Катя
Його обійми були такими… справжніми. Без поспіху. Без “потрібно”. Просто — бути поряд.
Я повільно підвела очі.
 Наші губи зустрілися.
Поцілунок був м’яким, уважним. Дмитро торкався мене так, ніби кожен рух мав значення. Я відчула, як напруга в тілі тане, як у душі з’являється спокій — і водночас ніжне, тепле бажання.
Його пальці ковзнули по моїй шиї.
 Доторкнулися ключиці.
 Зупинилися — запитуючи дозволу.
Я кивнула.
Ми рухалися повільно, як завжди — даючи час почуттям наздогнати тіло. Його руки були теплі, турботливі. Він дивився в очі, ніби читав кожен подих.
Коли наш одяг став зайвим — він накрив мене ковдрою, залишаючи простір не для показності, а для близькості.
Мені було спокійно з ним. Ніжно. Тепло.
 І — по-справжньому.
Наші тіла знаходили одне одного без поспіху, наче давно знали, як це — бути разом.
Я відчула, як його дотики огортають, заспокоюють.
 Як моє серце відкривається ще більше.
Це не була пристрасть, що палить.
 Це була пристрасть, яка лікує.

Після
Ми лежали поруч.
 Торкалися пальцями.
 Мовчали.
— Катю, — він тихо промовив моє ім’я. — Якщо коли-небудь табу стане тягарем — ми поговоримо. Я не хочу, щоб ти ховалася заради мене.
— Я не ховаюся, — відповіла я. — Я просто… оберігаю нас.
Він усміхнувся.
— Тоді — разом.
Я поклала голову на його плече.
І в цей момент мені здавалося, що нічого поганого не станеться.
Але наступного дня — він з’явився знову.

Наступна зміна
Олег зустрів мене біля поста.
— Катерино, — його голос був рівний, але в погляді з’явилася нова нота. — Можемо поговорити після роботи? Є… особисте питання.
Моє серце різко прискорилося.
— Якщо це про роботу…
— Ні. Не про роботу.
Мені стало холодно.
І саме в цей момент повз пройшов Дмитро.
Наші очі перетнулися на секунду.
Він усе зрозумів — без слів.

Десь всередині наче клацнув важіль.
Світ рухнув не голосно.
Але невідворотно.