Ранок після межі

Катя
Коли я прокинулася, кімната ще була напівтемною. Вузький промінь ранкового світла ковзав по простирадлу, по його плечі, по моєму зап’ястю, яке він усе ще тримав, ніби боявся, що я раптом зникну.
Я лежала тихо, слухаючи його рівний подих.
І думала.
Учора ми перейшли межу.
 Межу в мені.
Я більше не могла робити вигляд, що це просто робота. Що він для мене — просто лікар. Просто колега.
Я обережно повернула голову й подивилася на нього.
Дмитро спав спокійно, але обличчя було серйозним, навіть уві сні.  Він виглядав не як герой роману. А як реальний чоловік. Мій.
І від цього ставало страшно.
Тому що реальні почуття — це завжди ризик.
Я тихо підвелася. Він ледь ворухнувся.
— Ти куди? — його голос був ще сонний, низький.
— Перевірити рівень, — усміхнулася я майже винувато.
Він мовчки кивнув. Не контролював. Не нависав. Лише дивився. І в цьому погляді було щось таке, що змушувало мене відчувати себе живою.
Коли я повернулася — він уже не спав.
— Все гаразд? — спитав.
— Так.
Я лягла поруч. Він накрив мене ковдрою й легенько провів пальцями по моїй щоці.
Торкання — повільне, лагідне — знову підняло хвилю тепла під шкірою.
— Ти шкодуєш? — тихо.
Я подивилася йому в очі.
— Ні.
І це була правда.
Але разом із правдою прийшла тінь страху.
Що далі?

Дмитро
Я відчував спокій, якого давно не знав.
Не переможний, не тріумфальний — а тихий. Людський. Наче довго тримав подих і нарешті видихнув.
Катя лежала поруч, і я не міг намилуватися тим, як ніжно вона торкається моїх пальців. Наче вчиться моєї руки.
Я знав: тепер усе змінилося.
Не в лікарні. Не на роботі.
У середині нас.
— Ми маємо бути обережними, — сказав я нарешті.
Вона кивнула.
— Я знаю.
— Ми нічого не приховуємо тому, що нам соромно. Просто я не хочу, щоб хтось втрутився. Особливо…
Я запнувся.
Вона помітила.
— Хтось конкретний? — м’яко.
Я зітхнув.
— Олег. Адміністрація. Чутки. І… твоє “табу”. Я не хочу тиснути.
Вона усміхнулася сумно.
— Я сама ще не зрозуміла, як із цим жити.
Я торкнувся її губ.
— Разом.
Вона притулилася чолом до мого.
І тоді я вперше відчув не тільки ніжність.
Я відчув страх її втратити.

Катя
На роботі все виглядало так само.
Ті ж коридори. Ті ж голоси. Ті ж кроки по плитці.
Тільки тепер кожен погляд Дмитра змушував серце пропускати удари.
Ми говорили обережно. Стримано. Професійно.
Але між словами — текла тиха струна.
І я знала — він її теж відчуває.
А ще я відчула щось нове.
Погляд.
Чужий.
Я обернулася — і побачила його.
Олег.
І хтось зупинився поруч.
Дмитро.
Чітко. Непоказово. Але — поруч.
Між ними пройшов тихий обмін поглядами.
Не агресивний.
Але уважний.
— Олег Вадимович, — сказав Дмитро рівно. — Радий бачити вас у нашому відділенні.
— Взаємно, — Олег усміхнувся ширше. — У вас тут тепла атмосфера.
Я не знала, чи то мені здалося, але останні слова прозвучали якось… двозначно.

Дмитро
Я бачив, як він дивиться на неї.
Не грубо. Не настирливо. Але з оцінкою. З цікавістю.
Я не мав права ревнувати.
І все ж — всередині щось стислося.
— Якщо будуть питання щодо відділення — звертайтеся, — сказав я рівно.
— Обов’язково, — він кивнув. — Особливо якщо стосуватимуться медсестринської частини.
А я відчув, як у грудях з’являється нове відчуття.
Не страх.
Тривога.