Коли довіра стає близькістю

Катя
Пройшов деякий час і от я зараз сиділа в його квартирі на кухні з чашкою чаю, а сніг за вікном падав тихо й густо. Мені хотілося тиші. Але і тиша тепер говорила про нього.
Він ходив по кімнаті, шукаючи, куди подіти руки. Навіть у домашньому светрі виглядав зібраним — високий, майже занадто серйозний.
— Тобі комфортно тут? — нарешті спитав він.
— Дуже, — усміхнулася. — Тільки хвилююсь. За себе. За нас. За все.
Він сів навпроти, трохи ближче, ніж це було безпечним для моїх нервів.
— Я знаю, що не маю права тиснути на тебе. — його голос був тихий. — Але напруга між нами… вона ж реальна? Не тільки мені здається?
Я вдихнула глибоко.
— Реальна.
Його плечі трохи опустилися. Наче він це давно чекав почути.
— Я хочу, щоб ти знала, — продовжив він, — я все одно буду поряд. З табу. Без табу. Зі страхом. І навіть коли ти скажеш «ні».
А я дивилася на його руки. На сильні пальці. На вени на зап’ястях. І розуміла, що саме ці руки хоче моє тіло.
Мені захотілося чесності.
— Я боюсь не стільки правил, скільки того, що ти для мене значиш, — сказала я.
Наші пальці зустрілися десь посеред столу.
Не сплелися — лише торкнулися.
І цього виявилося достатньо, щоб по спині пробігли легкі іскорки.
Я відчула, як у животі прокидається тепло.
Вперше за довгий час я дозволила собі не тікати.

Дмитро
Її рука була теплою й тонкою. Я боявся стиснути сильніше — ніби вона могла зникнути. Катя дивилася на мене так, як ніколи раніше. В її очах було довіра. І щось ще. Більше.
Я підвівся і підійшов ближче. Став поруч, але не торкався. Чекав. Завжди чекаю.
Вона підвела голову. Наші обличчя були зовсім поруч.
— Якщо я скажу, що хочу тебе… — її голос зірвався. — Це зруйнує все чи нарешті щось створить?
Я ледве втримався, щоб не поцілувати її відразу.
— Це створить, — прошепотів я.
Тоді вона сама потяглася до мене.
Наш поцілунок був тихим. Повільним. Ніби ми боялися розбити щось крихке. Її губи — теплі, трохи розгублені. Я підтримав її обличчя долонею, великі пальці ковзнули по щоках.
Вона здригнулася.
І притиснулася ближче.
У мене не було сумнівів — вона хоче не просто ніжності. Але я мусив бути обережним. Завжди. Через її тіло. Через хворобу. Через її серце.
Я відступив на мить.
— Ти добре себе почуваєш? — тихо.
Вона кивнула.
— Так. Я хочу бути поруч із тобою. Повністю.
Її голос був таким щирим, що я відчув, як груди стискає хвиля тепла.
І тоді ми дозволили собі трохи більше.
Мої руки повільно обійняли її талію. Її пальці торкнулися моєї шиї, ковзнули по волоссях. Ми рухалися обережно, наче вивчали одне одного.
Катя була ніжною і водночас шалено сміливою. Її подих ставав глибшим. Моє серце билося швидше.
Світ зник.
Лишилась вона.

Катя
Я не пам’ятала, коли востаннє мене торкалися так уважно. Кожен його дотик питав дозволу. Я відчувала, як моє тіло тепліє, як нерви тремтять, як бажання повільно розгортається всередині.
Його губи ковзнули до мого вуха.
— Якщо щось не так — скажи, — прошепотів.
— Не зупиняйся.
Він усміхнувся губами, а я це відчула.
Його руки ковзнули по моїй спині, пальці заплутались у моєму волоссі. Я розчинилась у цьому почутті — не як медсестра, не як пацієнтка, не як людина з табу. Просто як жінка.
Він підняв мою руку і поцілував зап’ястя.
Ніби клявся чимось важливим.
Я знала — ми перейшли межу.
І мені цього хотілося.

Дмитро
Я ніколи не поспішав. Не з нею. Кожна секунда була цінною. Я хотів, щоб вона відчувала себе бажаною, але захищеною. Щоб інтим був продовженням довіри, а не тільки тіла.
Ми опинилися в спальні. Світло я залишив приглушеним — Каті так спокійніше. Я торкався її плечей, ключиць, ледь помітних вигинів. Вона тремтіла повільно, красиво.
Її сорочка ковзнула на підлогу.
Я побачив її тіло — справжнє, живе, тепле. Такий потрібний їй сенсор на  животі. І в ту секунду я зрозумів — я кохаю в ній усе. Не ідеальність. А реальність.
Вона зустріла мій погляд.
— Не дивись так, — прошепотіла. — Я звикла, що це спершу бачать, а потім — мене.
Я обійняв її міцніше.
— Я завжди бачу тебе першою.
Вона мовчки притулилася.
І тоді ми більше не стримувалися.

Катя
Це була не пристрасть заради пристрасті.
Це було — нарешті дозволити собі.
Його рухи були повільними, впевненими. Наші тіла наче розмовляли. Я відчувала тепло, спокій, бажання і ніжність одночасно. Мені хотілося, щоб цей момент тривав.
Я відчула, як він притискає мене ближче, ніби боїться відпустити.
Я прошепотіла:
— Дмитре… я з тобою.
І він відповів:
— Завжди.
Ми досягли кульмінації так, ніби розчинялися одне в одному. Тихо. Без поспіху. Без зайвих слів.
Лише подихи.
Лише ми.

Після
Ми лежали, тримаючись за руки. Світ за вікном існував, але вже не мав влади над нами.
Мені було спокійно.
Йому — теж.
Але десь на горизонті вже з’являлася тінь. Ім’я цій тіні — Олег.
Я ще не знала, що він змінить усе.
Але відчула — щось наближається.