Коли мовчання стає ближчим за слова

Катя
Того вечора я залишилася на відділенні трохи довше.
 Наче мала роботу. Наче не могла піти.
Насправді — чекала.
Дмитро теж затримався.
 Я це знала навіть без того, щоб бачити його. Просто… відчувала.
Коли коридори спорожніли, а світло стало м’яким і теплим, ми залишилися удвох.
— Ти збираєшся  додому? — спитав він.
— Трошки пізніше.
Пауза. Довга.
 Мовчання, яке пахло кавою і нічною лікарнею.
— Нам потрібно поговорити, — нарешті сказав він.
— Потрібно, — погодилася я.
Ми вийшли на терасу позаду корпусу. Там завжди було тихо. М’який вітер торкався щік. Десь далеко гуділи машини.
Я сперлася на перила і подивилася на місто.
— Я намагалась тримати дистанцію, — прошепотіла.
— Я теж.
Я відчула його присутність поряд. Теплу. Неспішну. Небезпечну.
— Але це не працює, — додала я.
Він став поруч. Не торкаючись. Але я відчувала його тіло — як джерело тепла.
— Я боюсь зробити тобі боляче, — сказав він. — І собі.
Я повернулась. Подивилась прямо в очі.
— А я боюсь, що одного дня просто перестану боротись. І буде пізно.
Наші погляди трималися один одного, як руки.
І тоді він тихо запитав:
— Можна?
Я кивнула.
Він нахилився повільно, наче давав мені шанс відступити.
 Я не відступила.
Наші губи зустрілися.
Не різко — обережно. Ніби ми боялись зламати цю мить. Його руки лягли мені на талію — теплі, надійні. А я торкнулась його грудей, відчуваючи, як під долонею б’ється серце.
Поцілунок поглибився. Світ звузився до двох тіл, двох подихів.
І я відчула, як усі мої заборони плавляться, як лід.

Дмитро
Я давно уявляв цей момент.
І все ж — реальність була ніжнішою.
Вона тремтіла не від страху — від довіри. Її пальці несміливо торкались моєї шиї. Її дихання ставало теплішим.
— Якщо хочеш — скажи “стоп”, — прошепотів я між поцілунками.
— Не хочу.
Це прозвучало як зізнання.
Я провів пальцями уздовж її спини, відчуваючи, як вона поступово розслабляється. Наче відпускає світ і лишається тільки ми.
Жодної поспішності.
Лише повільність, яка була схожа на ніжність.

Катя
Увечері я сиділа вдома, загорнувшись у плед.
Телефон засвітився.
Дмитро:
 Ти як?
Я посміхнулась.
Я:
 Сумую.
Трохи паузи.
Дмитро:
 Я теж.
І ця проста переписка була теплішою за всі слова.
Але десь глибоко жила думка:
чи вистачить нам сил пройти через все, що чекає попереду?