Кордон, який ми не переступаємо… поки що

Катя
Олег став заглядати частіше.
Не нав’язливо — скоріше по-дружньому. Він приносив каву, інколи смішні історії з приймального, іноді просто сідав поруч і заповнював папери, ніби йому було легше, коли я поруч.
І я не знала, як на це реагувати.
Бо раніше все було просто: він — колега. Хороший. Добрий. Надійний.
Тепер же я ловила себе на тому, що прислухаюсь до себе. Чи є щось? Чи може з’явитися? Чи це просто увага, якої мені так бракувало?
— У тебе все нормально? — якось спитав він.
— Так. А чому питаєш?
— Ти ніби стала… серйознішою. — Усміхнувся, але в погляді була справжня турбота. — Багато думаєш.
Багато мовчу, — хотілось відповісти.
Але я лише кивнула.
У цей момент через коридор пройшов Дмитро.
І наші погляди торкнулися один одного, як випадковий дотик.
Тихий. Прихований.
І від цього — ще гостріший.
Олег щось говорив, а я відчувала, як у грудях стискається невидимий вузол.
Бо він був поруч.
І це було надто складно.

Дмитро
Я все частіше бачив їх разом.
Не в романтичному сенсі — поки що. Але близько. Природно. Легко. Так, як це завжди було для інших людей.
Я намагався бути стриманим. Дистанційним. Відпускати — хоча б у думках.
Та потім вона заходила до кабінету. Ставала трохи боком до світла. Піднімала очі.
І весь мій самоконтроль ішов шкереберть.
— Як почуваєшся? — спитав я одного дня, намагаючись говорити максимально нейтральним тоном.
— Добре, — відповіла вона.
І додала після паузи:
— Коли поруч не бігають ті, хто хоче мене постійно рятувати.
Я підняв погляд.
Вона дивилася на мене.
Спокійно.
 Чесно.
— Я не можу не хвилюватись, — тихо сказав я.
— Я знаю, — так само тихо відповіла вона.
І більше ми цього не обговорювали.
Але в повітрі залишилося щось незавершене, як недоказана правда.

Катя
Того вечора я поїхала до батьків.
Мама, як завжди, приготувала занадто багато. Тато робив вигляд, що читає газету, а насправді уважно спостерігав за мною.
— Ти бліда, доню, — сказала мама. — Не перевтомлюєшся?
— Все нормально. Робота як робота.
— Ти ж обережно з тим… — мама завжди обережно підбирала слова. — З цукром.
— Так, мам. Все під контролем.
Тато поклав газету.
— А з особистим життям що?
Я ледь не захлинулась чаєм.
— Тату!
— А що? Мені цікаво.
Мама засміялась:
— Твій батько думає, що всі проблеми вирішуються шлюбом.
— Не всі, — спокійно відповів він. — Але самотність — далеко не кращий варіант.
Я зробила ковток.
І подумала про Дмитра.
І про Олега.
І про те, як дивно все заплуталося.
— Є… людина? — м’яко спитала мама.
Я довго мовчала.
— Я не знаю.
Тато серйозно кивнув, ніби почув більше, ніж я сказала.
— Головне, доню, щоб тебе поруч з цією людиною не було страшно. — І додав: — І щоб ти поруч із нею лишалась собою.
Я усміхнулась.
А всередині щось тремтіло.
Бо поруч з Дмитром — мені було і страшно, і безпечно водночас.
І це лякало найбільше.

Катя
Наступного дня Олег запропонував:
— Після зміни можемо взяти чай і просто пройтись. Якщо хочеш.
Він був дуже делікатний. Без тиску. Без натяків.
Я не знала, що відповісти.
І раптом — побачила в кінці коридору Дмитра.
Він ні на що не натякав. Просто йшов у своїх справах.
Але цього погляду мені вистачило.
— Я… подумаю, — сказала я.
Олег кивнув. Легко. Спокійно.
А я залишилася одна зі своїм вибором, якого поки не зробила.
І, можливо, не могла зробити.