Коли серце вчиться мовчати

Катя
Наступного ранку я прийшла раніше.
Не через зміну — через нього.
Я переконувала себе, що просто хочу бути зібраною. Спокійною. Щоб не повторити вчорашнього. Щоб рівень цукру був стабільним. Щоб не тремтіти.
Щоб дивитись йому в очі і не згадувати нічний парк.
Насправді — я просто хотіла його побачити.
Але коли Дмитро зайшов до відділення, я опустила очі в папери. Зробила вигляд, що дуже зайнята. Серце ж різко прискорилося, ніби впізнало його раніше за мене.
— Доброго ранку.
Його голос був звичайним. Спокійним. Робочим.
Наче нічних ліхтарів ніколи не існувало.
— Доброго, — відповіла я.
Наші погляди зустрілись на півсекунди.
І цього вистачило, щоб я відчула те саме тепло під шкірою. Тільки тепер воно було… заборонене. Закутане в тишу.
Ми працювали поруч, але наче через невидиму межу. Професійно. Коректно. Без зайвих слів.
І це було болючіше, ніж будь-яка відвертість.

Дмитро
Я вмів тримати дистанцію.
 Вчився багато років.
Та коли вона стояла поруч — так близько, що я міг відчути запах її волосся — це було випробуванням.
Я не мав права дивитись на неї довше, ніж потрібно.
Не мав права шукати її усмішку.
Не мав права думати, що відчував учора.
Я наказував собі бути лікарем. А не чоловіком, який хоче захистити жінку від усього світу — навіть від самої себе.
Та кожен раз, коли вона поправляла халат, торкалась кончиками пальців столу, або кусала губу, зосереджуючись — я ловив себе на тому, що дивлюсь.
І не можу зупинитись.

Катя
Ближче до обіду зайшов Олег.
З посмішкою. Трохи втомлений. Але як завжди легкий.
— Добрий день! Як мої герої?
Я усміхнулася. Автоматично.
— Все стабільно.
— Це головне.
Він подивився на мене трохи довше, ніж зазвичай.
— Ти як? Не перевтомлюєшся?
— Ні, все добре, — швидко відповіла я.
Занадто швидко.
Я відчула на собі ще один погляд.
Дмитровий.
Непомітний. Тихий. Але гострий.
І раптом мені стало ніяково. Наче ми з Дмитром поділили між собою секрет, якого не має знати ніхто.

Дмитро
Я бачив, як вона намагається бути спокійною. Як тримає рівну поставу. Як усміхається.
І бачив, як її пальці ледь помітно стискають ручку.
Олег говорив щось про роботу, сміявся, розповідав плани на вихідні. Його присутність завжди була легкою. Він був гарний чоловік — добрий, відкритий.
І раптом я зрозумів, що саме це робить ситуацію небезпечною.
Я не мав права забирати в нього те, що він може мати.
І водночас — не міг відвернутися від неї.
Коли Олег вийшов, між нами знову лишилася тиша.
Не порожня.
 Густа.
— Нам потрібно… бути обережнішими, — тихо сказала вона, не дивлячись на мене.
Я вдихнув.
— Так. Потрібно.
— Ми ж нічого… — вона зупинилась, підбираючи слово. — Неправильного не зробили. Так?
Я довго мовчав.
А потім відповів:
— Поки що.
Вона заплющила очі на мить.
І це коротке затримане дихання було інтимнішим за будь-який дотик.

Катя
Ввечері я поверталась додому довше, ніж зазвичай.
Повільно.
 З навушниками.
 Зустрічаючи холодний вітер.
Я намагалася переконати себе, що це просто почуття вдячності.
Що нічого більше немає.
Що все можна тримати під контролем.
Але коли я торкнулася пальцями шкіри на скроні — того місця, де вчора були його губи — мені захотілося заплакати і всміхнутися одночасно.

Дмитро
Уночі я сидів за паперами.
Не бачив букв.
Бачив її.
Її тремтливу усмішку. Її очі, коли вона ледь не втрачала свідомість. Те, як вона поклала долоню мені на груди.
Я міг назвати це прив’язаністю. Турботою. Професійною емпатією.
Але це було брехнею.
Я знав: якщо дозволю собі ще хоч раз доторкнутися до неї — я вже не відпущу.
І все ж…
Я хотів цього.

Катя
Ми зустрілися наступного дня.
І знову — робочі слова, робочий тон.
Але коли наші руки випадково торкнулися одна одної над столом — лише на секунду — моє серце зупинилося.
Він одразу забрав долоню.
Занадто швидко.
Наче обпікся.
Наші очі зустрілися.
І в цю мить я зрозуміла:
ми не втратили контроль.
 Ми лише навчилися ховати те, що відчуваємо.
А це — ще небезпечніше.