Коли дотик стає зізнанням

Катя
Я завжди думала, що найбільше боюся болю.
 Виявилося — ні.
 Я боюся віддати контроль.
Сьогодні на роботі все почалося як завжди. Швидкий темп, пацієнти, аналізи. Я навіть не помітила, як пропустила перекус. А коли помітила — було пізно.
Світ став трохи м’яким. Неначе розмився контур.
Я спробувала дістати глюкометр — пальці слухалися погано. Легкий холод пройшов під шкірою. Я знала ці ознаки занадто добре.
Гіпо…
Коліна стали м’якими.
І в ту ж секунду поруч опинився він.
— Катю.
Його голос був спокійний. Наче тр тримає цей світ на місці.
— Сідай. Тут.
Я майже не сперечалась. Він підтримав мене, і я відчула силу його рук. Впевнені, теплі долоні на моїх плечах. Стало трохи менш страшно.
Він дав мені сік. Слідкував, щоб я пила повільно.
— Дихай. Я поруч.
Я закрила очі.
Тільки його голос.
 Тільки його запах.
 Тільки його руки, що не відпускають.
І в цю хвилину
 я перестала бути медсестрою.
 Лише — жінкою, яка дозволяє собі бути слабкою.
Коли стало легше, я відкрила очі й зустріла його погляд.
Там було все.
Турбота.
 Страх.
 І щось таке, від чого перехоплювало подих.
— Не лякайтеся так, — спробувала пожартувати.
— Я не лякаюся, — тихо відповів він. — Я просто… не хочу, щоб тобі було боляче.
Пальці ще трохи тремтіли. І він — дуже обережно — взяв мою руку.
Не різко.
 Не жадібно.
Так, ніби питає дозволу.
Я не відняла.
І цей простий дотик здався інтимнішим за будь-яке оголене тіло.
Я відчула, як тепло повільно піднімається в грудях. Як шкіра стає чутливою до кожного міліметра простору між нами.
— Дякую, — прошепотіла я.
— Не дякуй.
Його великий палець ледь помітно провів по моїй шкірі.
І я зрозуміла:
якщо він скаже хоч слово більше — я зламаю всі свої правила.

Після зміни я не хотіла додому.
Хотіла — тиші.
І коли він тихо запитав:
— Пройдемось трохи?
я сказала:
— Так.
Ми вийшли за лікарню. Нічний місто світився жовтими ліхтарями. Повітря було прохолодним, чистим. Ми йшли мовчки, поруч, але трохи ближче, ніж дозволено.
На лавці у маленькому парку я знову сіла. Серце заспокоювалося. Але одночасно — билося надто сильно.
— Ти сьогодні мене налякала, — сказав він майже шепотом.
— Вибачте.
— Не вибачайся.
Ми подивилися один на одного.
І цей погляд — уже був дотиком.
Я не знаю, хто зробив перший рух.
Можливо, ми — одночасно.
Його рука ковзнула до моєї щоки. Тепло. Обережність. Повага. Його пальці торкнулися мого волосся, і це було так ніжно, що я мало не заплющила очі від цього відчуття.
Я зробила півкроку ближче.
Він нахилився — не торкаючись губами.
Лише відстань подиху.
Я відчувала, як він дихає.
 Як напружені його плечі.
 Я знала — він стримується.
І тоді я заплющила очі.
Це був не поцілунок.
 Майже.
Лише теплі губи на моєму скроні. Повільно. Дбайливо. Занадто ніжно, щоб назвати пристрастю — і надто глибоко, щоб бути просто турботою.
Моє тіло відгукнулось миттєво.
 Тепло розлилось униз по хребту.
 Вдих став глибшим.
Я поклала долоню на його грудну клітку.
Його серце билося так само швидко, як моє.
Ми обидва небезпечні собі.
— Дмитре… — прошепотіла я. — Це неправильно.
— Знаю.
Але він не відступив.
І я — теж.

Дмитро
Я думав, що зможу контролювати себе завжди.
Помилявся.
Коли її пальці затремтіли в моїй долоні — я зрозумів, що ніколи нікого так не хотів. Не лише тілом. Душею. Присутністю. Довірою.
Її слабкість сьогодні не була безпорадністю.
 Вона — сильна.
І саме тому той момент, коли вона дозволила мені бути поруч, став для мене святим.
Я сидів поруч на лавці й чув її дихання.
І мені страшенно хотілося торкнутися.
Не поспіхом.
 Не грубо.
А так, як торкаються святості.
Я провів пальцями по її щоці й відчув, як вона ледь тремтить.
І це тремтіння — довірене — було п’янкішим за будь-який поцілунок.
Я нахилився і торкнувся губами її скроні.
 Довго. Ніжно.
Я міг би втратити контроль.
 Попросити більше.
Але я не мав права.
Тому замість цього прошепотів:
— Якщо я зроблю крок далі — дороги назад не буде.
Вона не відкрила очей.
І тихо відповіла:
— Я знаю.
Її рука на моїй грудях була гарячою. Її тіло — напрочуд близько. Вона довіряла мені свою крихкість.
І це було інтимніше за будь-яку близькість.
Я притиснув її до себе.
Не як чоловік, що хоче тіла.
А як той, хто береже.
Вона сховала обличчя в моїй шиї.
І ми просто сиділи так довго.
Тепло.
 Тихо.
 Небезпечно.