Коли близькість — це тиша між словами

Катя
Є дні, коли все здається стабільним.
 А є — коли світ трохи зсувається з осі.
Сьогодні — другий варіант.
Я прокинулася з дивним внутрішнім тремтінням. Не тривога — ні. А радше передчуття. Таке буває перед грозою: ще ясно, але повітря вже густіше.
Я дивилася на себе в дзеркало й ловила на думці:
Коли я перестала бути спокійною поруч із ним?
І коли з’явився Олег — з його легкою впевненістю — я вперше задумалась, що життя може бути інакшим. Простішим.
Але серце уперто шепоче інше ім’я.

У відділенні було тихо. Пацієнти спали, монітори рівно цокали, ніби рахували час.
Я проходила коридором — і побачила Дмитра. Він стояв біля вікна, читаючи історію. Сонячний промінь ковзав по його профілю. Спокійний. Зосереджений.
А серце — зробило крок до нього раніше за мене.
Я ледь всміхнулась:
— Доброго ранку.
— Доброго, Катерино.
Він вимовив моє ім’я так… ніби це щось більше, ніж слово.
Ми обговорили одного пацієнта. Все офіційно. Спокійно. Але коли я простягнула йому папку — наші пальці ледь торкнулися.
І цього вистачило, щоб у мене всередині все зрушило.
Я відвела руку швидше, ніж треба.
— Вибачте.
— Не потрібно, — тихо.
У його голосі було щось небезпечне: не слова — тон.
Тон, що торкається під шкірою.

Пізніше зайшов Олег.
 З посмішкою, що світиться.
— Катю, ти не забула про каву?
Я посміхнулась.
— Не забула.
Ми вийшли у двір лікарні. Пахло холодним повітрям і чорною кавою з пластикового стаканчика. Олег говорив легко. Смішно. Без підтекстів.
І я раптом відчула, як розслабляюсь.
— Ти занадто серйозна, — сказав він. — Іноді варто дозволити собі жити простіше.
Я подивилась на нього.
— А якщо я боюся?
— Значить, є що втрачати, — м’яко відповів він.
Я не встигла відповісти — за спиною почулися кроки.
Я знала, хто це, ще до того, як обернулася.
Дмитро.
Спокійний. Зібраний. Трохи холодніший, ніж зазвичай.
— Катерино, є кілька моментів по пацієнту, — рівно.
— Звісно.
Я відчула, як всередині мене щось розривається навпіл.
І ненавиділа себе за це.

Дмитро
Я ніколи не думав, що ревнощі можуть бути настільки тихими.
Не бурею.
 Не криком.
А повільним стисканням грудей.
Я бачив їх разом. Нічого особливого. Кава. Розмова. Сміх.
Але її сміх — не мій.
І це несправедливо лише тому, що я мовчу.
Я знав, що повинен пройти повз.
Але зупинився.
І вимовив нейтральну фразу.
 Надто нейтральну.
Вона пішла зі мною.
І весь шлях до кабінету — ми мовчали.
Її присутність заповнювала простір.
Я говорив про пацієнта. Чітко. Професійно.
А всередині паралельно вів іншу розмову:
не роби їй боляче
 не тисни
 
Коли ми закінчили, вона зібралася виходити.
 І я раптом сказав:
— Ти змінилася.
Вона зупинилася.
— У який бік? — спокійно.
— Ти дозволяєш собі сміятися.
Пауза.
Її очі стали глибшими.
— Це погано?
— Ні, — тихо. — Просто… я не звик.
Я ненавидів свою чесність.
Але вона вже прозвучала.

Вона вийшла.
А я залишився наодинці зі своїм безглуздим серцем, яке повільно, уперто вибирає не ту жінку.
 Точніше — єдину, яку не можна.

Катя
Ввечері у відділенні вимкнули частину світла. Тиша стала густішою. Пацієнти спали. Я сиділа за постом, дописуючи журнали.
І тоді Дмитро підійшов.
Не близько.
 Не торкаючись.
— Ти вже йдеш після цього? — спокійно.
— Так.
Пауза.
— Якщо хочеш — проведу до зупинки.
Я підняла очі.
Це не було нав’язливо.
 Не було романтично.
Просто… турбота.
Я мала відмовити.
Але сказала:
— Гаразд.

Ми йшли поруч у холодному вечірньому повітрі. Мовчки.
 Але це мовчання не тиснуло.
Навпаки — зігрівало.
На зупинці я зупинилась.
— Дякую.
Він кивнув.
І я вже збиралася відвернутися — коли він тихо сказав:
— Катю…
 будь обережною з тими, хто змушує тебе забувати про себе.
Його голос був теплий.
 Занадто теплий.
Я згадала його очі, коли він дивився на мене сьогодні.
І зрозуміла страшну річ:
він говорив не про Олега.
Я ледь усміхнулась.
— Я намагаюся.
Наші погляди зустрілись.
І в цю мить
 ми були занадто близько, щоб це назвати звичайною турботою.
Але занадто далеко, щоб переступити межу.
Тролейбус приїхав.
Я зайшла.
Він залишився на зупинці.
І довго дивився вслід.
Я відчувала це спиною.
І від цього
 пульс у мене був швидший, ніж мав би бути.

Дмитро
Вона поїхала.
А я стояв у холоді, поки світло тролейбуса не зникло.
І вперше за довгий час дозволив собі подумати:
якби не робота…
 якби не межі…
Але «якби» не має значення.
Мається — вона.
І мій страх нашкодити їй.