Коли дотик — це ще не дотик

Катя
Я почала помічати дивні речі.
Не події — ні.
 А дрібниці.
Як у голосі Дмитра іноді з’являється тепла низька нотка, коли він говорить саме зі мною.
Як він трохи завмирає, коли проходить повз.
І як мені стає важко дихати від одного лише його запаху — легкого, чистого, ледь пряного.
Я ненавиджу, що моє тіло його запам’ятало.
Бо розум — ще тримається.

Сьогодні була важка зміна. Пацієнти, консультації, дрібні тривоги. А між усім цим — я постійно зустрічала його погляд. Випадково. Занадто часто для випадковості.
Під кінець дня я присіла в процедурній, притулившись плечем до холодної стіни. Глюкометр у руці трохи тремтів. Цукор — не трагічно, але надто високий.
— Катю? — тихо.
Звісно. Він.
— Все гаразд, — відповіла я швидко.
Його погляд був іншим. Не «лікарським».
 Таким… уважним, що хочеться здатися сильнішою, ніж ти є.
— Ти виглядаєш блідою.
— У мене все під контролем.
Це моя улюблена брехня.
Він нічого не сказав. Просто сів поруч — не занадто близько, але достатньо, щоб відчути його тепло.
— Якщо раптом… — він зробив паузу. — Ти не мусиш усе тягнути самостійно.
Його голос був майже шепотом.
Я відчула, як щось усередині мене стугоніло боляче:
не роби так. Не будь таким.
Бо якщо ти поруч — мені важче тримати кордон.
Я посміхнулася рівно.
— Я звикла.
— Я знаю, — тихо.
І ця тиша між нами була майже дотиком.

Ближче до вечора з’явився Олег.
З тією ж легкою усмішкою.
— Катю, у відділенні відкрили новий кавовий апарат. Це знак. Нам терміново треба його перевірити.
Я хотіла відмовитись автоматично.
Але в його очах не було тиску.
Мені раптом захотілося подихати іншим повітрям. Хоч на пів години.
— Гаразд.
Ми пили каву у маленькій кімнаті відпочинку. Він говорив просто — про книги, фільми, пацієнтів, смішні історії. І я сміялася.
Так легко.
Я давно не сміялася так легко.
А потім я відчула погляд.
В дверях стояв Дмитро.
Його обличчя було стриманим.
Занадто стриманим.
— Вибачте, — сказав він рівним тоном. — Катерино Вікторівно, як будете мати хвилинку — зайдіть, будь ласка.
— Так, — я відповіла.
І вже тоді знала — це не просто робоче «зайдіть».
Але я ще не знала — що робити з цим знанням.

Дмитро
Я навчився бути спокійним.
Люди думають, це природно. Насправді — це дисципліна. Тривала, щоденна.
 Особливо останні два роки.
Особливо — з нею.

Коли я побачив, як вона сидить у процедурній, злегка притулившись до стіни, мені захотілося підійти ближче.
Не як лікар.
 Як чоловік.
Але я не маю на це права.
Тому просто сів поруч.
Вона сказала, що все під контролем.
Я знаю, що означає ця фраза у діабетиків.
І знаю, що означає вона у неї:
“Не заходь далі.”
Я поважаю її кордони.
Але це не полегшує відчуття, що я хочу бути тією людиною, якій вона дозволяє поруч залишатися.

Коли я побачив її з Олегом — щось у мені стислося.
Нерозумна реакція.
 Непрофесійна.
Я залишився зовні спокійним.
 Але всередині — було відчуття, що мене без попередження позбавили повітря.
Я не маю на неї жодного права.
Я не можу ревнувати.
Але — ревную.
До його легкості.
 До її сміху.
До того, що він може бути поряд — без страху зламати правила.
Я запросив її зайти.
Просто щоб поговорити про пацієнта.
Так я сказав собі.
Але насправді — щоб подивитися їй в очі.
І зрозуміти:
чи я один це відчуваю?

Вона зайшла тихо.
— Ви хотіли мене бачити?
— Так, — спокійно. — Сідай, будь ласка.
Ми обговорили призначення. Хворий. Аналізи.
Звичайна робота.
Але коли розмова закінчилась — я не відпустив її відразу.
Пауза.
— Ти виглядаєш виснажено, — сказав я нарешті.
Вона не уникнула погляду.
— Нормально. Просто день важкий.
— Я бачив.
Вона трохи напружилась. Ледь помітно.
— І… — я на мить замовк. — Якщо хтось робить тобі добре — це чудово.
Я ненавидів, як це прозвучало.
Занадто особисто.
Занадто чесно.
Вона подивилась на мене довго.
І тихо сказала:
— Не ускладнюйте, Дмитре Сергійовичу.
І пішла.
І її кроки луною віддавалися в моїй голові.
А що, коли це вже ускладнено?

Катя
Я вийшла — і відчувала на шкірі його погляд.
І раптом зрозуміла:
Олег — це спокій.
А Дмитро — небезпека.
І саме небезпека змушує серце битися швидше.
Я ненавиджу це усвідомлення.
Бо знаю себе:
якщо зроблю крок — не зупинюсь.
А він — не та людина, з якою можна грати.
Тому я сказала собі:
Тримай дистанцію.
І цього ж вечора — залишилась працювати трохи довше.
Щоб не виходити в той коридор, де він.
Щоб не зустрічатися поглядом.
Щоб не вибирати.
Та вибір усе одно наздогнав мене.
Бо, виходячи з відділення пізно ввечері…
 я побачила його біля дверей.
Наче він теж не поспішав іти.
Наші погляди зустрілись.
І світ на секунду став тихішим.
— Гарної ночі, Катерино Вікторівно, — сказав він тихо.
— І вам.
Я пройшла повз.
Не торкнулася.
Не зупинилась.
Але кожна клітинка тіла тремтіла так, ніби це був дотик.

Дмитро
Вона навіть не уявляє
 як важко іноді не простягнути руку.