Там, де почуття не називають вголос

Вечір у лікаірні має власний ритм.
 Денна метушня стихає, монітори вже не здаються такими гучними, а голоси звучать тихіше — ніби люди бояться потривожити сон тих, хто спить.
 Катя завжди відчувала, що вечори оголюють правду. Не гучні слова — а дрібні рухи, погляди, подихи.
Вона сиділа за столом поста, перебираючи папери. Руки працювали, а думки — ні. Вони час від часу поверталися до теплих очей Дмитра. До того, як він слухає. До того, що поруч із ним хочеться зняти броню — а не можна.
Не можна.
Це слово стало в її житті майже молитвою.
Вона так занурилась у себе, що ледь не здригнулася, коли поруч з’явилася тінь.
— Ви не проти компанії? — спокійно сказав Дмитро.
Він не сидів близько. Не нахилявся. Просто — був поруч. Як завжди.
— Звичайно, — тихо.
Вони переглядали записи. Обмінювалися короткими фразами. Але між словами — була тиша. Тиша, що пульсувала теплою хвилею.
І раптом Катя запитала:
— А ви коли-небудь боялися… втратити контроль?
Вона одразу пошкодувала про це питання. Воно прозвучало занадто особисто.
Він замовк на секунду.
 Потім повільно відповів:
— Так.
Їхні погляди зустрілися.
— І що ви робите?
— Навчаюся довіряти.
Його голос був тихим.
 А погляд — прямим.
Вона відвернулася. Її пальці стиснули ручку так, що побіліли кісточки.
Довіряти…
Це слово боліло.
Пізно ввечері, коли зміна закінчилася, вона стояла на зупинці. Холодний вітер торкався щік, світло ліхтаря розчинялося в темряві.
Телефон завібрував.
Мама.
— Доню, ти вже їдеш? — лагідний голос.
— Так.
— Ми з татом думали… можливо, у вихідні приїдеш? Ми сумуємо.
Катя посміхнулася у темряві.
— Приїду.
— І… — мама помовчала. — Якщо в твоєму житті є хтось — знай, ми будемо раді. Просто будь щаслива, добре?
Катя закрила очі.
— Гаразд, мамо.
Вона не сказала «є».
І не сказала «немає».
Бо слова іноді роблять відстань реальнішою.

Вихідні минули тихо.
 Вдома пахло пирогами. Батько мовчки накладав їй ще шматок, мама час від часу торкалася її плеча — просто щоб переконатися, що вона поруч.
— Ти виросла надто рано, — сказала мама ввечері, коли вони залишилися на кухні удвох. — Я іноді думаю, що ти живеш не для себе.
Катя довго дивилася на чай у чашці.
— А якщо я боюся?
— Значить, це важливо, — м’яко відповіла мама. — Інакше не боялася б.
Ці слова лягли глибоко.
Не різко. Не боляче.
Просто — назавжди.

У понеділок лікарня знову прокинулась.
 Катя йшла коридором — і побачила Дмитра. Він говорив із хворою літньою жінкою, нахилившись на її рівень, слухаючи уважно, терпляче. І в цей момент вона зрозуміла:
він такий завжди.
 Не тільки з нею.
І саме це робило його небезпечно теплим.
Вона вже хотіла підійти — коли поруч пролунав знайомий голос:
— Катю, привіт.
Олег.
Він усміхався легко.
— Я тут подумав… ми всі часом перевтомлюємось. Кава після зміни — свята справа. Дозволиш скласти тобі компанію?
Він говорив упевнено.
 Але його погляд був уважнішим, ніж здавався.
Він бачив — між нею і Дмитром є невидима нитка.
 Тендітна. Небезпечна.
І його це зацікавило.
Вона відповіла спокійно:
— Подивлюсь, як складеться зміна.
— Я терплячий, — усміхнувся він.
А потім — пішов.
Не тиснучи.
 Не поспішаючи.
Гра тільки починалась.
Катя перевела погляд на Дмитра.
Він саме підвів очі — і на секунду їхні погляди зустрілися.
Без слів.
 Без пояснень.
Тільки довга, тепла, повільна мить.
І кожен із них почув одне й те саме:
ми рухаємось небезпечно близько.
Але ніхто не зупинився.