Крихкий пульс у тиші

День був важким.
Пацієнти. Папери. Дзвінки.
 Вона їла на ходу, ковтала каву замість води, і низький фоновий сигнал у голові — той самий інтуїтивний, що роками рятував її — тихо підказував:
перевір,
 зупинись,
 подбай про себе.
Але ще один пацієнт.
 Ще одна відповідальність.
Вона відчувала легкість у руках.
 Трохи — у ногах.
 Світ став невловимо прозорішим.
І саме в цей момент він її побачив.
Він завжди бачив.
— Катерино? — його голос став серйозним.
Вона хотіла усміхнутися.
— Все добре…
Світ хитнувся.
 Не різко — плавно, як корабель на хвилі.
Він був поруч миттєво.
 Не як лікар, що «реагує».
 А як людина, яка не дозволить впасти.
— Сядьте, — м’яко.
Він підтримав її під ліктем, торкнувся спини. Долоня — тепла, надійна. Вона сіла. Повільно. Слухняно.
І ненавиділа себе за цю слухняність.
Він дав їй сік.
 Слідкував за кожним її вдихом.
— Вам не обов’язково бути сильною постійно, — тихо.
Вона заплющила очі.
— У мене немає вибору.
— Є, — так само тихо.
Він сказав це без жодних претензій. Без тиску.
 Просто — як факт.
Вона відкрила очі. Зустріла його погляд.
І на кілька секунд світ звузився до двох людей у тихому кутку лікарні.
Він не торкався її більше, ніж дозволено.
Але в його погляді було занадто багато турботи.
 Занадто багато ніжності.
 Занадто багато того, чого не можна.
Вона першою відвела очі.
— Дякую вам, — сказала рівно. — Як колезі.
Слово колезі впало між ними, як бар’єр.
Він усміхнувся ледь-ледь.
— Звичайно.
Він підвівся.
Зробив крок.
Потім зупинився й додав — майже пошепки:
— Але якщо раптом вам знадобиться не лікар — я  буду поруч.
І пішов.
Катя сиділа ще довго.
Її серце билося частіше, ніж слід.
 Цукор піднімався.
 Світ стабілізувався.
А от думки — ні.
Того дня вона вперше дозволила собі думку, що правила — це лише нитка.
І хтось дуже обережний, дуже терплячий
 почав її ледь відчутно розплутувати.