Правила, які врізаються під шкіру

В обід у кімнаті для персоналу було тихіше, ніж зазвичай. Стіни тримали тепло чайника, на столі лежали розірвані упаковки печива, і повітря пахло лимоном та лікарняною втомою.
Ірина поклала лікоть на стіл і довго дивилася на Катю.
— Ти навіть не уявляєш, як на тебе дивляться, — нарешті сказала вона.
— Пацієнти? — спокійно поцікавилась Катя.
— Дмитро, — серйозно відповіла Ірина.
Катя зробила ковток чаю — повільний, обережний.
 Занадто обережний.
— Він — колега.
— Він — чоловік, — поправила Ірина. — І, здається, безнадійно в тебе закоханий.
Катя поставила чашку.
— Мені не потрібні проблеми.
— А якщо це не проблема? — тихо.
Катя подивилась на стіл.
Її правило було не про їхній відділ.
 Не про чутки.
 Не про роботу.
Воно було про контроль.
Бо коли в твоєму тілі щодня відбувається щось, що може вивести тебе з рівноваги — ти вчишся тримати все інше в ідеальному порядку.
Стосунки — це хаос.
— Я не можу дозволити собі слабкість, — нарешті сказала вона.
Ірина м’яко посміхнулася.
— Катю… слабкість — це не коли ти комусь довіряєш. Це коли не довіряєш нікому.
Їхня розмова перервалася. Хтось зайшов, хтось вийшов. Шелестіли халати. Час ішов.
Але слова залишились.
Ввечері, коли вона йшла коридором, Дмитро ішов їй назустріч.
 І на секунду їхні плечі пройшли так близько, що тканина його халата ледь торкнулася її.
Майже випадково.
 Майже ні.
І ця секунда залишила в тілі довгий тремтливий післясмак.