Тонка грань дотику

Лікарня прокидалася неквапливо. Не різко — а так, ніби розкривала очі після довгого сну. Ранкове світло ковзало білими стінами, торкалося металевих поручнів, відбивалося у склі вікон, і все довкола раптом виглядало надто світлим, надто чесним. У коридорах уже чути було кроки — впевнені, швидкі, втомлені. Медичні халати шелестіли, як сторінки книги.
Катерина йшла, тримаючи планшет і крихітну чашку кави.
Вона рухалась із тією спокійною впевненістю, яку набувають люди, що давно навчилися тримати себе в руках.
180 сантиметрів рівної постави, світле волосся зібране в акуратний пучок, окуляри — ненав’язлива межа між нею і світом.
Сьогодні вона виглядала бездоганно.
Вона завжди виглядала так.
І саме тому він ніколи не міг відірвати від неї погляду.
— Доброго ранку, Катерино Вікторівно.
Він говорив спокійно. Без поспіху.
Голос — низький, теплий, трохи хриплуватий.
Дмитро Сергійович Вербицький.
Коли він ішов коридором, здавалося, простір трохи підлаштовується під нього.
190 сантиметрів стриманої сили, темне волосся, відточена постава людини, яка не витрачає рухів дарма. У ньому не було зверхності — лише зосереджена увага.
Вона озирнулася рівно настільки, щоб зустріти його погляд.
— Доброго ранку, — її усмішка була ввічливою.
На мить — лише на мить — очі її теплішали.
Він це помічав.
 Дуже обережно — ні підкраданням, ні жадібністю — просто… був поряд.
— Як почуваєтесь? — запитав він.
Це було стандартне запитання. Для всіх.Але не для неї.Їй завжди здавалося, що він справді хоче знати.
— Нормально, — спокійно. — Режим тримаю. Цукор теж.
Він ледь помітно кивнув.
— Добре.
І хотів би сказати більше — але не сказав.
 Він завжди зупиняв себе за півкроку до зайвого.
Між ними зависла тиша. Не холодна — ні. Тепла.
 Такі тиші зазвичай бувають у тих, хто вже давно щось не говорить.
Катя першою зробила крок убік.
— Гарного дня, Дмитре Сергійовичу.
— І вам, Катерино Вікторівно.
Вони розійшлися.
Але тиша між ними продовжувала йти поруч.
Іноді їй здавалося, що коли він проходить повз, у повітрі залишається його тепло.
Він не торкався її.
І саме це зводило з розуму.
Тому що всього за кілька секунд поряд із ним її власне тіло нагадувало:
 воно — живе.
 воно — жадібне до тепла.
 воно — не слухається  розуму.
Катя зітхнула й повернулася до роботи.
Правило було простим.
Ніяких романів на роботі.
Ніяких слабкостей.
Ніяких «якби».
Вона створила це правило сама — і збиралася тримати його до кінця.
Навіть якщо хтось із теплими очима дуже м’яко і дуже неквапливо наближався до цієї лінії.