Глава 1

Історія великого кохання починається завжди так,

неначе це просто випадковість.

Проте, кожна випадковість у житті,

— дар, який можна прийняти або проґавити. 

На пероні я опиняюся рівно за хвилину до закінчення посадки. Потяг все ще очікує на пасажирів, але через подругу, котра досі плететься десь позаду, ми ризикуємо наздоганяти вагони з валізами у руках. Наступний потяг до Львова аж ввечері, а мені потрібно бути у місті за чотири години. Їй, власне, також. Ніхто з викладачів не слухатиме, що ми не встигли, бо нас зупинили цигани перед вокзалом і Оксанці захотілося дізнатися власну долю. Нікому не цікаво буде вислухати нас, а потім дати змогу здати тестування пізніше, бо ми сироти, яким досі складно соціалізуватися у реальному житті. Всім чхати на інших. 

Озираюся. Оксанка біжить по сходинках. Нервово підганяю її слухаючи голос жіночки, котра оголошує відправлення потяга вже зараз!

— Швидше! — кричу.

Оксана мчить до мене ще швидше, але сходинки грають проти неї. Подруга падає.Валіза не витримує лихої долі й одяг, що у ній, випадає на бруківку. Тепер я лаюся. Кидаюся до неї й швидко пхаю речі назад. Смикаю Оксанку за руку й фактично волочу за собою. Ми минаємо потяг на першій колії, й біжимо тепер між двома. Пригадую номер вагона й знову лаюся, коли розумію що це п'ятий. Кидаюся до нього ще швидше, дивуючись, яким чином Оксана встигає. А може й ні, то її проблеми наразі. Втім, руку подруги тримаю міцно. 

Провідник не підіймає сходинок помічаючи нас, з ошалілими обличчями. Навпаки, ще руку простягає для допомоги, за що я йому вдячна. Не знаю яким чином ми буквально влітаємо у потяг на ходу, та й неважливо. Головне — ми це зробили. Старший чоловік сміється, коли я пхаю Оксанку вперед й слідую за ним. Просить показати квитки. З готовністю дістаю їх й він називає наші місця. Йдемо до них. Як же я дивуюся, коли вони вже зайняті двома чоловіками. Один з них з коротким волоссям, надзвичайно пронизливими очима сіро-блакитного кольору й міцно стиснутою щелепою. Він явно не насолоджується моєю увагою в його бік та обуренням Оксани, яка одразу закатує скандал. Другий чоловік з русявим волоссям, що хаотично, але стильно, прикрашає голову. На вигляд їм обом років по 27-29. 

— То як, — долинає до вух голос подруги, — ви поступитеся? 

Чоловік з короткою стрижкою й виразом обличчя, яке чітко вказує його думки, — а не пішли б ми звідси кудись в непристойне місце, —  вихоплює з моїх рук квитки. Встає та уважно в очі мені дивиться, нависаючи зверху, ніби вбивця. Вперше відчуваю такий холод від людини. А ще пречудовий аромат дощу від його тіла, хоч на дворі весна. 

— Ви не на той потяг сіли, — цідить крізь зуби. 

Від подиву втрачаю дар мови. Тобто, не в той? Поки подруга свариться з русявим красенем, забираю квитки назад й переглядаю їх. Тоді уточнюю:

— Не до Львова? 

Чоловік насмішкувато вигинає брови. Краса та сила, що випромінює тіло, притлумлює мій жах. Мабуть, це добре що він такий красивий, з аристократичними рисами обличчя та довгими пальцями, адже я зараз вб'ю декого. І це буде точно не він. 

— Ні, не до Львова. 

Проковтую жах. Все, плакало моє навчання. Повертаюся до Оксанки й змушую її закрити рота одним поглядом. Вона дуже добре знає мене з дитинства, тож розуміє, зараз буде вибух. Навіть задкує, бідолаха, ніби її це врятує.

— А куди ж цей потяг прямує? — звертаюся до чоловіка.

— До Києва. — відрізає він. — Мабуть, ви поїдете стоячи усі сім годин. 

Повільно відходжу від нього й крокую до провідника, залишаючи чоловіка за спиною. Його погляд випалює діру у спині. Нам потрібно вийти. Що мені робити у Києві? А потім якось їхати у Львів... Можливо автобус або попутка? Щось, що допоможе дістатися вчасно й здати тестування. Оксана слідом, продовжує обурюватися нахабними чоловіками та захоплюватися їх красою. Вона нещодавно опанувала фотографування, тож тепер усі для неї об'єкти для фотокамери. 

— Замовкни, будь ласка, — прошу її.

— Маюся, — бурмотить позаду, — ну чого ти? Здамо пізніше. 

— Як? — гиркаю.

— А після Києва.

— Що? — вже голосніше гиркаю.

— Нас ті красені із собою запросили.

— Коли, якщо ти сварилася? — спираюся у тамбурі на стіну. 

— Поки сварилися. 

— Мені не підходить Київ. 

Оксана уважно дивиться на мене зеленими очима.

— Може так мало статися? 

— Цигани наворожили? — фиркаю.

— Так, тобі сказали, що твоя доля — лікар або військовий. Зараз прийду.

Вона несподівано йде, а за кілька хвилин повертається. 

— Той, з коротким волоссям, —  Тимур. І уяви, він хоч не лікар, та його батько військовий, а він сам був у армії. 

Вигинаю брови. Вона геть здуріла. 

— Мені байдуже. 

— Та припини. 

— Сказала ж, — зле зиркаю. — Я до Львова їду. Ти як хочеш, а я виходжу.

Оксана стенає плечима і я вже знаю, що вона поїде з ними. Ну і нехай. От вб'ють її десь у дворах Києва, буде знати! Мені ж це не підходить. Я маю ще сестру меншу, ми з братом має піклуватися про неї, а як це станеться, якщо я все повішу йому на плечі?! 

***

До Львова я все-таки дістаюся всіма правдами й неправдами. Довелося зійти з потяга, бігти на автобус, їхати з пересадками, але я змогла вчасно приїхати.  Оксанка лишається із тими хлопцями та можливо вже розважається у Києві. Здаю тестування, потім інші екзамени й радію, що викладачі пішли на зустріч, коли я все ж таки спізнилася на один з екзаменів. Згодом повертаюся до рідного міста. Ну як, рідного, насправді мене привезли сюди з іншого, у далекому дитинстві, і тепер я вважаю його за рідне. Тут мій брат і сестра, тож в принципі обирати не доводиться. Минає близько ще доби, весь цей час подруга не відповідає на дзвінки, я шалено хвилююся. Хто знає, що то були за чоловіки у потязі? Між нами явно дуже велика різниця, щоб ось так просто їм довіряти. Але ж це Оксанка. Я наївна, а вона взагалі довіряє усім. В сиротинцю навчали, що всі люди добрі, всі допомагають. Коли ж ми зіштовхнулися з реаліями, то сталося ясно — усім на нас наплювати. Навіть навпаки, нас цураються, ніби хворі якісь. От і доводиться триматися разом.