Частина сьома. Борги

Частина сьома. Борги

Палата нагадувала групу у дитячому садочку. Крім квітів, тепер усюди валялися іграшки і фантики від цукерок, яскраві малюнки і самодіяльні подарунки. Дівча років п’яти, у рожево-золотистій сукні, притискало до себе помаранчевого зайця із зеленими вухами, по-хазяйськи влаштувавшись у ногах Олени. Остання, незважаючи на незручності і явну втому, просто сяяла зсередини. Десятирічний хлопчина бігав палатою, керуючи рейнджерським джипом на пульті. Ще двоє відвідувачів – величезних розмірів брат Ігор і його мініатюрна дружина – присіли збоку і зі сміхом дивилися на все це неподобство. Навіть Ілля, який рідко проявляв емоції, щиро усміхався.

Порушувати цю ідилію Денис не наважився. Хоча йому чітко було сказано забиратися, він так і не зміг покинути лікарняні коридори. Стояв біля дверей і прислухався до того, що за ними діялося. І ще ніколи не почувався настільки самотнім, як зараз. Його єдина сім’я – Роксана загнала йому ніж у спину. Заради неї він колись відмовився від всіх, кого знав, – батьків і родичів. Тоді ніхто не зрозумів його одержимості і так само відмовився від нього. Тепер же Денис страждав від самої думки, що заради тієї паскудниці відштовхнув усіх, хто був колись дорогий. 

До Нового року залишалися лічені години, а йти не було куди. І не було до кого. Денис вже шкодував, що дозволив Роксані зостатися у його квартирі на кілька днів, щоб знайти собі інше житло. Він вишкірився, уявляючи її обличчя, коли вона дізнається, що сталося з котеджем біля моря. Навряд чи вона йому це подарує, проте йому вже було байдуже. Чому він взагалі згадує цю зрадницю? 

Денис вийшов з лікарні. На жваве місто вже сідали сутінки. Що далі робити – питання на мільйон. Раптом згадав, що напередодні Нового року потрібно позбавлятися старих боргів. Слушна думка. Хоча борг був свіжесенький, але Денис аж запалав бажанням якнайшвидше його віддати.

Насилу згадав по пам’яті номер телефону “найкращого” друга Владислава, набрав і домовився про зустріч.  Місце вибрав малолюдне, подалі від цікавих очей, бо не факт, що зможе тримати себе в руках. Та й, якщо чесно, і не збирався.

У парку вешталися кілька п’яничок, рилися у сміттєвих баках, не звертаючи увагу ні на кого. Денис помітив Влада здалеку. Одразу холодна хвиля гніву затопила розум, передаючи нервове тремтіння до кінчиків пальців. 

Молодий чоловік йшов упевненим кроком, широким, радо посміхаючись другові. Ще здалеку крикнув:

– Привіт, бро! Ми ж мали зустрітися за кілька годин у тебе. Щось сталося?

Денис аж зубами заскреготав. Цей білявий красунчик ще й знущається з нього, вдаючи, що все гаразд.

За два кроки Владислав зупинився, ніяково затупцяв на місці. Скажений вигляд Дениса його спантеличив. Він, звісно, бачив раніше друга у такому стані, але ж ніколи – на свою адресу.

– Бро? – знущально перепитав Чорний. – Як твій смердючий рот досі вимовляє це “бро”?

– Ти  про що? – Влад відступив, у глибині душі сподіваючись, що це якась помилка. – Що з тобою?

– А ти не знаєш? – Денис насувався поволі, немов грозова хмара. – Чи тобі пам’ять відшибло після того, як ти трахнув мою дівчину?

– Що ти верзеш?  Звідки така маячня?

– Навіть не смій заперечувати! Май мужність зізнатися, дивлячись мені у вічі, покидьок!

– Це Роксана мене обмовила?

– Так, – виплюнув Денис, – обмовила, сидячи на тобі верхи. Стій!

Не було сенсу більше відпиратися. Влад дременув щосили. Денис кинувся за ним. Наздогнав хутко, повалив на засніжену землю і з усього духу врізав по носу. Звідти одразу хлюпнула червона юшка. Денис бив, не стримуючись, але й Влад був не з тих, хто просто так здається. Він спритно викрутився і відштовхнув Чорного вбік. Хлопці покотилися по засипаній снігом землі, зачіпаючи ребрами бордюри. 

Бійка була запекла і скажена, наче дикі коти билися між собою за корм, ричали й сипали прокльонами і лайками. Нестримна лють Дениса незабаром узяла гору – він осідлав переможеного ворога і востаннє врізав кулаком, по якому вже струменіли цівки крові, своєї і Влада.

– Чому… – хрипів Денис, хапаючи "друга" за барки і припіднімаючи над землею, – чому серед усіх жінок на світі ти обрав саме її? Як ти міг… Як ви могли?!

Він шваркнув білявою головою об замерзлу землю, скотився з тулуба і став навколішки, відсапуючись. Зачерпнув пригорщу снігу і розмазав по своєму обличчю, остуджуючи.

Владислав заледве розліпив спухлі повіки, застогнав, сплюнув кров, намагаючись підвестися.

– Я не хотів, – вичавив, – клянуся, це все вона… Бро…

– Начхати! – Денис випростався, жалісливо оглянув колишнього найкращого друга і з огидою промовив: – З Новим роком, з новим щастям, сволото. – Й додав смачного копняка ногою.

Влад захрипів і застиг, скрутившись клубком.

На виході з парку двійко бомжів відсахнулися від чоловіка, заляпаного кров’ю, а тоді кинулися до іншого в надії поживитися. Надія не справдилася – Владислав, хитаючись, підвівся і попрямував у протилежному напрямку.

З цілодобової кав’ярні долинали звуки веселенької новорічної пісні.

***

Із сяючої вітрини на Дениса позирало страшидло з розкуйовдженим волоссям, підбитим оком і застиглою темно-червоною цівкою під носом. У такому вигляді краще не швендяти містом, повним поліцейських патрулів.

Чорний зайшов у найближчий торговий центр, у туалетну кімнату, привів себе до більш-менш пристойного вигляду. Відчував спустошення і жодного задоволення від того, що відгамселив Влада по перше число. Так, борг віддав, а далі що? Думка про те, що треба тепер збирати себе якось по шматках, не тішила, та й про зустріч Нового року на самоті теж захвату не викликала.

Денис пройшовся повз сяючі вітрини, одягнені у святкове вбрання, від яскравих різнокольорових спалахів сліпило очі. Присів за столик у кав’ярні, замовив найміцнішу каву, довго вдивлявся у чорноту напою, схожого з темрявою, що вкрила його душу. Хто він? Що він? Який в існуванні сенс, коли втрачено найдорожче? Через тотальне спустошення бракувало сил навіть на те, щоб пристойно напитися, відсвяткувати. А святкувати що? Питання на другий мільйон. Враз втратити себе і все, чим дорожив, – випробування не з тих, які легко і без наслідків минають, та й не кожен здатен без втрат таке пережити.