14:30

​Ліза

​«ЛІЗО, ТЕРМІНОВО ПРИЇЖДЖАЙТЕ! АРТЕМ ВПАВ ІЗ ЗАЛІЗНОЇ ГІРКИ, У НЬОГО СТРАШНО КРОВОТОЧИТЬ ГУБА, ВІН НЕ ЗУПИНЯЄТЬСЯ Й КЛИЧЕ МАМУ! МИ ВИКЛИКАЛИ ШВИДКУ!»

​Екран мого телефону спалахнув просто посеред наукової конференції, коли я стояла перед п'ятдесятьма академічними світилами й упевнено зачитувала доповідь про торгові відомості дев'ятнадцятого століття.

​П'ятдесят пар очей дивилися на мене в очікуванні продовження. Директор нашого архіву в першому ряду схвально кивав, очікуючи від мене грандіозного прориву. А в мене всередині тієї ж секунди розпався на шматки увесь світ. Я мазнула поглядом по змазаній фотографії в повідомленні від виховательки: мій чотирирічний Тьома з перемазаним багряною кров'ю обличчям, переляканий, захлинається сльозами.

​У голові миттєво відключилися всі думки про кар'єру, покликання й пристойність. Залишився тільки тваринний, первісний жах за сина.

​— Вибачте… — мій голос зірвався на хрипкий шепіт у мікрофон. Я важко ковтнула, відчуваючи, як у роті пересохло.

​Я не договорила. Різко розвернулася, зачепивши рукою картки з текстом, які віялом розлетілися по сцені під тріск мікрофона. І кинулася до виходу під здивований та осудливий шепіт зали. Начхати. Мені було абсолютно плювати на все. Моя дитина стікала кров'ю, а я була зачинена в цьому дибільному піджаку й душній конференц-залі з купкою занозистих снобів.

​Я ще не знала, вибігаючи у двір архіву й судорожно набираючи номер виховательки, що через кілька годин швидка виявиться звичайною панікерською перестраховкою (у Тьоми виявиться всього лише розбита губа, і він уже намилюватиме сушки), але мій професійний світ буде повністю знищений. Що я так і осяду архівним пилом у своєму кабінеті в ролі молодшого співробітника архіву й більше ніхто й ніколи не поставиться до мене серйозно на роботі. Я й без того занадто довго вибудовувала довіру свого начальника, доводячи, що не збираюся брати лікарняний за першим чихом сина й що він може на мене покластися, але тепер ні. Я повернулася на кілька сходинок назад, туди, звідки вже не вибратися.

​Іноді мені здається, що я поступово розчиняюся. Як акварельна фарба, яку занадто сильно розбавили водою. Спочатку ти яскрава, а потім залишається просто прозора розмита пляма незрозумілого відтінку. У принципі, якщо подивитися збоку, я виглядаю нормально. Мені досі дають років двадцять п'ять, — спасибі татовим французьким корінням і вилицям, — але я ж бачу різницю. Я бачу в дзеркалі ці згаслі, вічно сонні очі й волосся, яке я вже рік не розпускаю, просто затягуючи в тугий, практичний вузол на потилиці. У мене більше немає часу на те, щоб бути красивою. Бути красивою — це розкіш, яка вимагає ресурсу, а мій ресурс зараз витрачається на те, щоб просто дотягнути до дев'ятої вечора.

​Я працюю в міському історичному архіві. Молодший науковий співробітник. Звучить майже романтично, але на ділі це означає, що я вісім годин на день сиджу в напівпідвальному приміщенні, де пахне сухим папером, сургучем і вічністю. Навколо мене — нескінченні стелажі з чужими, давно охололими життями й забутими справами. Холодне світло люмінесцентних ламп відбивається в циферблаті годинника, який відраховує хвилини до п'ятої вечора.

​Мені майже тридцать два роки. І я сама повільно перетворююся на архівну справу, яку ніхто ніколи не відкриє, а потім просто утилізують після закінчення терміну давності.

​У підсумку, повертатися на роботу не було сенсу. Я забрала Тьому з садка й пообіцяла йому, що ми сходимо попити какао в нашу улюблену кав'ярню біля дому. Коли ми зайняли столик і син почав із задоволенням поглинати свій напій, залишаючи на верхній губі білі «вуса», я сказала йому, що хочу зателефонувати бабусі, бо зрозуміла: увесь негатив, що збирався за день, вирішив, що все, йому час залишити межі мого організму. 

​Я набрала маму. З слухавки одразу полився м'який, лінивий джаз Ніни Сімон і дзеленчання кришталю — мама явно пила свою вечірню каву на балконі й, швидше за все, у компанії сусідок, з якими вони кожен день п'ють каву в один і той самий час. 

​— Мамуль, я не вчасно, так? — я прихилилася потилицею до холодної цегляної стіни кав'ярні й заплющила очі, слухаючи вуличний шум машин. Голос зрадницьки дрогнув.

​— Ну як тобі сказати, — вона засміялася, явно не усвідомлюючи тону мого настрою. 

​— Я просто... я хотіла б, щоб ти приїхала до нас… лише на кілька годин. 

​— Секунду, дівчата, у мене важлива розмова… Я слухаю тебе, донечко, що сталося? З Тьомою щось?

​— Ні, зі мною.

​— Захворіла?

​— Можна й так сказати… душа болить.

​У слухавці запанувала тиша, а потім мама глибоко, співчутливо зітхнула. Моя мама — це стихія. Їй п'ятдесят три, але вона встигає крутити романи з італійськими туристами, колекціонувати вінтажні сукні й жити у своїй величезній квартирі в центрі Одеси так, ніби старості взагалі не існує. Вона зберегла, чи відновила, я не знаю, в собі ту легкість, яку я встратила за чотири роки декрету. Точніше за п'ять років шлюбу. 

​— Лізонько, — її голос прозвучав дивовижно м'яко, без її звичного іронічного тону. — Ти просто забула, як це — дихати повними грудьми. Ты заперла себе в шахті. Значить так. Я приїду до вас ближче до вечора, побуду з онуком, а ти поїдеш до мене й проведеш свій найкращий вікенд, про який мріяла останні чотири роки. Роби що хочеш — хочеш спи 24/7, хочеш напийся в хлам. Хочеш — діставай з моєї шафи будь-яку сукню, малюй губи, очі й іди тусити на всю ніч до світанку. Усі вихідні квартира твоя, донечко. 

​— Ні, мам, ні,  ну куди я поїду, у мене в суботу прання, прибирання… Я не за цим дзвоню тобі. 

​— Лізонько, замовкни, — ніжно, але безапеляційно перебила вона. — Ты приїдеш до мене. Я беру на себе малого на дві доби. Ми будемо гуляти, годувати голубів і об'їдатися морозивом у кафешці. А ти... ти отримаєш сорок вісім годин абсолютної, чистої свободи. Згадай, що ти молода, жива жінка, Лізо. Ти ж саме це сріяла почути?