№7

Замовлення було несподіваним, оскільки Ланцюг розбудила мене о четвертій ранку і сказала, що часу мало. Занадто рано для скандалів... Хоча обіцяли велику винагороду.
Я ще не стикалася з такими випадками, щоб людина замовляла саму себе, але, мабуть, ця людина була горда, тому що в листі він вказав велику ціну.
Гроші замовник віддав одразу. Я навіть не намагалася його відмовити. Це його справа, та й надмірною жалістю я ніколи не відрізнялася. Як пізніше з'ясувалося, у нього не було ні друзів, ні родичів, ні навіть знайомих. Схоже, він спеціально приїхав у чуже місто, щоб померти.
– "Треба ж! Такого ідіота я ще не зустрічала!"
– "Ти зараз до чого, Кішко?"
– "Стрілець, не прикидайся. Ти сама говорила, що люди цілком можуть вбити когось самостійно. А про самогубство я взагалі мовчу."
– "Мабуть, він просто злякався. Або вирішив, що в процесі передумає, і не став навіть пробувати. Втім, зараз це вже не важливо."
– "Анабель казала, що ти хотіла їй щось показати. Що саме?"
– "Зовсім забула... Я хотіла взяти її з собою і показати, які бувають випадки. Мені було цікаво, що вона сказала б із цього приводу."
Того дня більше замовлень не було. Як же все дивно... То три угоди на день, то одна раз на два дні...
Хоча мені й було все одно, хотілося вбити когось ще. Дивно, тому що я завжди вважала вбивства людей своєю роботою, а не задоволенням. Хоча це і не робить мене ненормальною.
Моя прийомна мати ніколи мене не розуміла. Вона не була знайома з моєю справжньою сім'єю і вважала, що вбивати людей – неправильно. А отримувати за це гроші – взагалі божевілля. І з якоїсь сторони вона мала рацію. Але цього було недостатньо, щоб зупинити мене.

Ті, хто хочуть померти, мають на це повне право. І не можна засуджувати їх за це. Серед моїх жертв були ті, які боялися зробити все самі і були готові навіть платити, аби померти швидко і безболісно. І хоча я не вважаю життя настільки безнадійним, я з радістю допомагаю їм.
Вночі Кішка прийшла до моєї кімнати і попросила помінятися замовленнями.
– "У чому справа?"
– "Їй лише п’ятнадцять. У мене є принцип: я не вбиваю людей молодших за двадцять років."
– "Гаразд. Але звідки ти взяла цей принцип?"
– "Просто... Напевно, це занадто дивно для вбивці, але мені їх шкода."
– "Для вбивці це, звичайно, дивно, але для людини – цілком нормально. Я заберу її."
П'ятнадцятирічна дурепа просто хотіла пограти зі смертю. Коли вона побачила мене, вже було пізно бігти. Лілі, так її звали, забилася в куток і, плачучи, повторювала, що це був всього лише жарт. Але мене це не зворушило. Мені не було шкода Лілі. Вона повинна була добре подумати, перш ніж іти на таке.
– "Знаєш, моя колега не змогла змусити себе зробити це. Ти довго думала, перш ніж надіслати листа?"
– "Ні... я... просто хотіла перевірити..."
– "Перевірити що?! Або ти думала, що через твій вік я зжалюся над тобою?! Це безглуздо!"
Якраз у той момент, коли я вже була готова вбити її, з даху стрибнув Вулкан.
– "Що, Стрілець, розважаєшся?"
– "Ні. Ось ти мені скажи, якою потрібно бути ідіоткою, щоб..."
– "Гаразд, заспокойся. Може, нам краще взяти її... Лілі на навчання? Виросте, стане вбивцею, як ми."
Ідея справді була спокусливою, тому я погодилася. А дівчина... Вона була занадто налякана, щоб щось сказати.

– "Але май на увазі, навчати її будеш ти. Мені вона вже достатньо нерви потріпала."
Ми дали їй ім'я "Лілія". Перші кілька днів вона боялася навіть заговорити з кимось із нас. Але потім освоїлася і стала сама брати замовлення. Кішка не шкодувала, що не вбила її тоді.
Найкращою подругою Лілії стала Сова завдяки своєму простому характеру. Мені було все одно, чи зможе Лілія вижити серед нас, чи ні. Анабель, яка завжди була привітною до нас, трималася від малолітки подалі.
У якийсь момент я вирішила викликати Лілію на розмову, щоб відкрити їй очі.
– "Те, що ти отямилася, це добре. Але ми – вбивці, і з нами не можна жартувати, навіть якби ти справді хотіла в той момент померти..."
– "Конкретніше..."
– "Якби Вулкан не зупинив мене вчасно, я б убила тебе, не задумуючись. Зараз я розумію, що ти не усвідомлювала, що робиш, але тоді мені хотілося якнайшвидше від тебе позбутися."
Лілія опустила очі. Було помітно, що вона сама не знала, навіщо випробовувала долю, але сказати це вголос у неї не виходило.
Коли я повністю переконалася в тому, що Лілія готова до навчання, щоб вона навіть не думала про втечу, я взяла її до себе додому. Я рідко приходжу туди, але тепер у мене є привід робити це частіше.
Довго чекати результату не довелося. Лілі знала, що винна перед усіма нами, і старалася виправити свої старі помилки. І в неї непогано виходило.
Що стосується сім'ї Лілі... Вони шукали її. Дуже довго. Але ми про них подбали, а Лілії сказали, що більше її ніхто не шукає.
Як пізніше з'ясувалося, Анабель не може мати дітей, тому вона удочерила Лілію і забрала її до себе.